Глава XXXVII

​«Ти не зовсім права» - повторив татко в думках, хоча Мілана не була впевнена, що він може говорити звичайним голосом взагалі. Дерево-камінь оглянуло все навколо себе та сіло на землю. Руками підперло себе, а ноги-стовбури закинуло одне на інше. Голова повільно піднялась вгору, роздивляючись небо. Татко наче очікував від Мілани дій чи відповіді, але вона стояла з широко розкритими очима та не розуміла, як їй бути.

​«То ось так ти виглядаєш? – запитала дівчина, бажаючи хоч якось розірвати тишу, - я тебе все ж уявляла борсуком».

​«Так, це моя істина зовнішність, - засміялось дерево, - не хотів завчасно показувати тобі це, - він перевів погляд на дівчину та наче прищурився, - я не хотів, щоб ти мене впізнала».

​Мілана насупила брови, не зрозумівши, що він має на увазі. З самого початку, як вона опинилась в цьому клятому лісі – одні питання та дива, нічого зрозумілого.

​«Я бачу тебе вперше, - підняла брови дівчина та прослідувала прикладу дерева, сівши на землю, - але можу сказати одне – я не відчуваю страху перед тобою, як це було, коли я натрапила на цих демонів, - вона згадала, як Бегемот в першу зустріч виправив її».

​«Мій світ великий, - татко махнув піднятою рукою навкруги, - зараз він похмурий, не має кольорів, вітру та тварин, - він помовчав, - раніше було інакше, і це ти побачила в спогадах Аринки. – дерево всміхнулось так широко, що Мілані здалось, наче він зараз просто зламається, - я відчув тебе одразу, як ти повернулась в наш світ».

​«Повернулась? – дівчина була повністю збита з пантелику, - як це?».

​«Я був не впевнений, що це ти, - дерево наче не звернуло увагу на дівчину, що постійно перебивала, - я одразу повернувся до цього велетня дуба, щоб спостерігати за тобою, - він махнув рукою в сторону дерева, що здіймалось вище інших, - наші зустрічі були не випадковими. Я прагнув зрозуміти, це дійсно ти чи ні!».

​«Я чесно нічого не розумію, - сказала Мілана, побачивши паузу, наче істота збиралась з думками, - ти кажеш, що я мала тебе згадати. Ти кажеш, що я повернулась в цей світ. Нарешті, ти кажеш, що це дійсно я. Хто я?».

​«Я розумію, - всміхнулось дерево, - питань багато. Але все по порядку. Всі мої спостереження, роздуми, догадки – все склалось в єдиний пазл. Тому, я впевнений, що я правий. – дерево вмостилось зручніше, зламавши декілька гілок під собою, - Мої діти – Аринка та Костя, як ви їх називаєте, - можуть перемістити будь-що та будь-кого з одного світу в інший, лише потрапивши в наш світ. Коли ти прийшла вперше до лісу, потрапивши в проміжний світ, ти десь далеко в душі, згадала його. Тому практично кожен день, будучи в лісі, постійно поверталась в світ сутінок. – він підбирав слова, - ти рефлекторно розуміла, що потрапила додому, - від таких слів дівчина округлила очі, але мовчала, - як тільки ти дізналась про велетня-дуба, тебе почало розпирати з середини, ти прагнула дійти до нього якомога швидше. Хоча й не розуміла, навіщо тобі це потрібно».

​«Я шукала вихід, - не втрималась дівчина, - я відчуваю, що він саме біля дуба»

​«Так, твоя здогадка правильна, - погодилось дерево, - але запевняю тебе, я казав тобі правду. Я не знаю де вихід. – він махнув рукою-гілкою, - але в моєму світі можливо все, що прийде тобі в голову, біля велетня дуба. Там ти знайдеш сили, там ти знайдеш свій світ, там ти знайдеш свій вихід. Там є все. Але – він помовчав, - єдине, чого не можна робити – це кривдити дерево, торкатись його крові, - дерево глянуло уважно на Мілану, - це єдине, що я просив не робити, коли мої діти були ще маленькими».

​«Якщо я не помиляюсь, ти сам пропонував мені втамувати голод, - дівчина була збентежена, Бегемот й надалі намагався підсунути свої загадки, - чому тоді твої діти не мають на це право?».

​«Тому що це мій світ та мої правила, - суворо відповіла істота, - а щодо тебе, я хотів перевірити, чи лишилась в тебе жага до крові дерева? – він замовк, роздивляючись небо, затягнуте хмарами, - підемо далі. Ти прийшла до велетня-дуба, але не знайшла нічого, що так тягнуло тебе до нього. Ти була в розпачі. Тут Аринка та Костя почали свою справу. Вони хотіли зламати вас, підкорити, підправити вашу пам’ять. Але не вийшло. – він хмикнув, - я б навіть сказав, вони допомогли тобі почати все згадувати. Ти звернула увагу, як швидко ти почала переміщатись між світами? Як почала керувати погодою та вселятись в звірів? – дерево захитало задоволено головою, - а коли я тобі сказав про рівноправність – тебе вже не можна було зупинити. Ти відчула силу, якою можеш керувати не гірше за оленя та рись. – дерево-камінь встало та потягнулось, - ти питала себе, чим ти така особлива? Чому ти можеш все це зробити, а твої друзі ні?».

​«Так, питала, - невпевнено відповіла Мілана, - в мене немає на це відповіді, - вона помовчала, - можливо, тому що я хочу додому?».

​Дерево-камінь промовчало, але повільно рушило вперед, до скелі. Зупинилось біля стовбура дерева та глянуло вперед. Озеро наче спало, чорна вода не рухалась, не пускала хвилі. Лише зараз Мілана зрозуміла, підійшовши до істоти, що дітей немає на валуні. Немає оленя, немає рисі. Де всі? Вона хотіла спитати дерево про це, але воно розвернулось до неї та знову глянуло їй у очі.

​«Ти вдома, - коротко відповіла істота, - адже ти моя донька, - він знову замовк, ніжно оглядаючи Мілану, - олень та рись – твої брат і сестра».

​Від почутого, дівчина втратила дар мови. Вона дивилась на дерево-камінь, відкривши рота. Таке не кожен день почуєш. Вона була готова заперечити, махаючи руками, але впевненість зникла. Перед очима знову промайнули всі ті слова, про які казала істота. Перехід між світами, керування тваринами, погодою. Вона легко втрутилась в ілюзії істот, вона швидко створила свої.