Глава XXXVI

Несподівано, відбулось те ж саме, що й з Русланом, коли він став не цікавим. Нитка, що тримала зв’язок між лісовою кішкою та Софією розірвалась, подруга почала танути в повітрі. Вона до останнього розглядала рись, що відлетіла далеко до дерева. Вона взагалі не розуміла, що відбувалось, але й емоцій не дуже проявляла. Софія за декілька секунд зникла, залишивши свій ледь помітний слід.

​Щодо рисі, вона намагалась встати, згадуючи голос, що почула. Зазвичай, передача слів думками змінює голос, але істота з жахом розуміла, що це було схоже на творця. Вона почала вертіти мордою в різні сторони, шукаючи господаря проміжного світу. Але навколо нікого не було, взагалі нікого. Але й не дивно, це вигаданий світ, що є лише копією рідного.

​Мілана, побачивши, що хижак розгублений, впіймала поглядом нитку, що відскочила від Софії, вона скорочувалась, наче затягувалась назад в істоту. Пташка розправила крила та чкурнула вниз, до нитки, відкривши дзьоба. Як тільки вона торкнулась цієї нитки, то одразу відчула поколювання, наче струм пройшовся всім тілом. Вона відчула, що почала втрачати форму, відчуття ціпеніннянакрило тіло. Дівчина мотнула головою птаха, скидаючи це відчуття, закрила очі та пустила імпульс прямісінько в істоту.

​Світ навколо зник, накритий темрявою. Ні дерев, ні землі, ні самої істоти. Потім білий спалах, що змусив очі відкритись. Очі! Мілана відчула, що зараз вони були закриті. Як тільки вони відкрились, світло болісно вдарило в голову. За декілька секунд біль пройшов, вона охнула, побачивши, як все навколо змінилось.

​Дівчина знову відчула крила, замахавши ними втрималась в повітрі. Швидко знайшла гілку та сіла на дерево, переводячи подих. Навколо ж було сонце та неймовірно гарно. Дерева розкинувши гілки, випустили величезне зелене листя. Земля була вкрита травою та різнобарвними квітами. Повітря тепле, наповнене неймовірними запахами та співом птахів.

​Мілана подивилась вниз, та побачила невеликий стовбур дуба, навколо якого нічого не росло. Лише гола земля, але й вона була гарною. На цій землі лежало кошеня, але придивившись, дівчина зрозуміла, що це не звичайна кішка, а лісова. Вуха були загострені, закінчувались наче пензлики, невеличкими хвостиками. Короткий хвостик та хутро, вкрите ледь помітними чорними крапинками.

​Дитинча рисі підняло голову та глянуло та гостя, що невпевнено вийшов з-за дерева. Це був олень, але дуже молодий, без ріг, на тонких ногах. Він нюхав повітря, наче гонча собака, для того щоб зрозуміти на кого потрапив. Кошеня не розгубилось, сіло та нахилило голову на бік.

​«Ти хто? – спитала рись, - я тебе тут ніколи не бачила!».

​«Я теж тебе не бачив, - обурився малий олень, - взагалі то я тут вже давно живо, - він зробив паузу, розглядаючи нахабу, - а тебе перший раз бачу».

​«Я народилась сьогодні! - з гордістю повідомила рись, піднявши маленьку мордочку догори, - тому тебе й не бачила».

​«Тільки народилась, - засміявся олень, - а вже така нахабна».

​«Сам такий, - надулось кошеня, - зараз я тобі влаштую смішну програмку».

​Рись підскочила на лапки та кинулась вперед, виставивши лапки з маленькими кігтиками. Олень відреагував миттєво, відскочивши в сторону та виставивши копито. Це було так несподівано, що кошеня вдарилось лобом копита, від чого пролунав глухий «тук». Відскочила та почала терти лапою пошкоджене місце.

​«Так не чесно! – видала рись та надулась, - я скажу таткові!».

​«А де твій татко? – запитав спокійно олень, - я свого вже давно не бачив».

​«Я коли народилась, - відповіло кошеня скривдженим голосом, - він був поряд, потім пішов, але обіцяв повернутись».

​Несподівано захитались дерева в стороні, від чого рись та олень повернули морди. З лісу виходила дивна істота, схожа на дерево, але покрита кам’яною шкірою. Пишним волоссям слугували гілки, а от обличчя було старим та скрюченим. Дерево-камінь ступало повільно, важко опускаючи свої лапи, схожі на стовбури.

​«Татко!, - закричали рись та олень одночасно, від чого обурено глянули один на одного».

​Істота зупинилась біля дітей та подивилась по сторонам, наче шукала когось ще. Потім опустила своє старе обличчя до рисі та оленя. Повільно піднявши свою гілку-лапу, торкнулось підборіддя кошеня, від чого та почала задоволено мурчати. За мить, рука перейшла до оленя, торкнувшись задоволеної витягнутої морди.

​«Привіт, мої рідненькі, - голос татка був низьким, але ніжним, - де ваша сестриця?»

​«А хто знає, де її носить, - відповів олень, махнувши мордою в сторону, - вона ніколи не каже, куди йде».

​«Добре, добре, - істота всміхнулась, - хай собі гуляє. Тоді їй нагадаю трохи згодом, - татко подивився на молодого дуба, що був за спиною у дітей, - пам’ятайте, це не просто дерево, це основа вашого світу, - він підбирав слова, - це ваш дім та ваша сила. Коли ви станете дорослими, ви завжди зможете знайти допомогу біля цього дерева. Воно живе, - він підняв руку-гілку догори, - вони має кров та силу, будь-яку. Через нього ви завжди можете мене покликати, - він всміхнувся, - та що там, ви навіть зможете потрапити в інші світи, якщо навчитесь керувати ним.

​Рись та олень уважно слухали татка, час від часу переводячи погляд на дерево, яке не виглядало фантастичним та сильним. Звичайний собі молодий дубочок, якому не більше десяти років. Кошеня хмикнуло, з любов’ю подивившись знову на батька.