Глава XXXV

Вхопивши повітря повними грудьми, Мілана затамувала подих, потім повільно видихнула. Білизна розвіялась, поступившись звичайному світові. Дівчина відкрила очі, побачивши перед собою зелений кущ малини. Підняла погляд та побачила рожеві ягоди, всміхнулась. «Оце я політала!» - засміялась в думках Мілана та спробувала піднятись.

​Біль пройшов, але відчуття було наче вона потрапила під потяг, що збив їх на шаленій швидкості. Кожна клітина тіла стогнала та нила, кричала про біль та втому. «Мені потрібно поспішати» - сама себе запевнила дівчина, схопившись за стовбур найближчого дерева. Вставши на ноги, притулилась до дерева та перевела дух. Дівчина почала розминати ноги, крутити спиною. Все наче на місці, ніяких переломів та сильний забоїв не відчуває.

​Погляд знову натрапив на ягоду малини, тому дівчина потягнулась за нею, обережно зірвала та швидко відправила в рота. Як тільки вона розкусила ягоду та відчула ледь кислуватий смак, одразу закрила очі від задоволення та всміхнулась. Мілана згадала ті давні подорожі, коли вона з мамою та татом їздила в ліс, з наметами. Саме в ті дні відпочивала вона та батьки. Ніякої рутини, ніякої школи та справ. Лише ліс, вогнище, озеро.

​Мілана навіть уявила собі, як бурчить тато, коли вона тягне його за руку в кущі малини. Вони приходили по дрова на невелику галявину, де малина росла так рясно, що можна було навіть не обідати, посмикавши сотні ягід. «Як я хочу додому!» - зітхнула дівчина та зосереджено підняла погляд в сторону озера. Саме в цей момент, вона почула крик подруги. «Це Софія!» - злякалась дівчина та кинулась через кущі до відкритої місцини.

​Дівчина підскочила до дерева, що стояла на височині, прямо перед обривом невеликої скелі. Саме там відкривався вид на всю галявину, до якої істоти притягнули дітей. «Що це за місце?» - подумала Мілана, спробувавши зрозуміти, де вони знаходяться. Місцевість була звичайна, таких в нескінченному лісі сотні. Тому, перший момент – це все той же світ лісу. Отже, істоти можуть швидко переміщатись на відстані?

​Вона підняла погляд та побачила високі сосни, що закривали той самий велетень дуб. Але з цього місця було чітко видно широку крону велетня. Він здіймався над іншими деревами не менше ніж на голову. «Дивне це дерево» - зрозуміла Мілана, оглядаючи велетня. Вона чомусь відчула, що впевнена в тому, що вихід знаходиться саме біля дубу, але де саме – поки не зрозуміло?

​Дівчина перевела погляд на саму галявину. Невелике озеро з усіх сторін було охоплено скелею, наче стіною чи величезним парканом, на якому зверху все обросло тим же лісом. Саме в такому місці і стояла дівчина. Лише з одного боку озера був вихід на рівну поверхню. Пляжем це назвати було важко, але зайти у воду було можливо лише там.

​На невеликій галявині, що слугувала тим самим пляжем, було декілька валунів, але один з них був доволі широким, на нього можна було легко вилізти. За галявиною був крутий схил, на який можна видертись, до велетня дуба. «Точно! Я зрозуміла» - ойкнула Мілана, згадавши історію Івана. Він розповідав саме про це місце, коли почув голос батька. Саме тут хлопця майже прибрала до лап рись. Точніше, вона це зробила, зробивши так званий ремонт пам’яті.

​Дівчина знову згадала тимчасовий табір та Івана, що заціпенів та не міг рухатись, коли Мілана встромила в його ногу ніж. Мілану затрусило від огиди, адже вона змушена кривдити друзів, хоча й робила вона це заради їх порятунку.

​Мілана одразу зрозуміла, що щось не так. Вона почала поглядом шукати дітей та істот. Але галявина була пустою. Співали птахи, приємно зігрівало сонце та теплий літній вітерець грався з волоссям. Але нікого не було. «Я не могла потрапити в інше місце» - була впевнена дівчина та швидко заплющила очі. Вона запросила темряву, виганяючи думки. Це вже було так легко та просто, що інколи й не помічала, скільки часу треба для переміщення.

​Відкривши очі, дівчина підняла руку до відкритого роту. Саме на великому валуні стояли діти. Ось з лісу виходить олень, за ним рись. Майже одразу, Руслан піднімає свою гілляку та кидається на рись. Друзі щось кричать, але не рухаються. Стоїть на місці й олень. А рись починає шипіти та кидатись на Руслана. Аж раптом, істота зупинилась та зосередилась на хлопцеві, навіть хвостом перестала махати.

​Руслан миттєво зник, залишивши за собою тонкий образ. Мілана не зрозуміла, що відбулось, але рись задоволено сіла та заплющила очі. «Якого дідька?» - негарно крикнула в думках дівчина та придивилась до силуетухлопця, що майже розчинився у повітрі сірого проміжного світу. «В цьому винна рись» - зрозуміла дівчина та уважно подивилась на істоту. Зосередившись, спробувала уявити, як проникає в голову до хижака.

​Минулого разу, від такої спроби, дівчина вдарило током, вона втратила контроль над вовком, адже саме тоді вона вселилась в тварину. Зараз вона була в своєму тілі, але треба все зробити дуже обережно. Вона уявила, як піднімає руку та простягає її до голови лісової кішки. Спочатку нічого не відбувалось, вона не відчувала супротиву. Потім вона чітко побачила, що рись махнула вухом, наче на нього сіла якась комаха. Але супротиву знову не було.

​Дівчина торкнулась скрині хижака, закривши очі. По тілу пройшло легке поколювання, наче струм був, але істоті явно не вистачало сил тримати оборону. Навіщо? Тварина не бачила небезпеки, вона була в проміжному світі господарем. «Господарем цього дубу» - саме себе виправила Мілана, зрозумівши, що має рацію. А от господар світу все ж не ця істота, а той самий Бегемот.

​Деякий час нічого не відбувалось, але потім вона почула крик Руслана. Він був переляканим, але все ж таки паніка ще не повністю взяла все під контроль. Мілана обережно відкрила очі, побачивши тепер хлопця та дивну дівчину, волосся якої закривало обличчя. Дівчина поволі виходила з озера та йшла в сторону Руслана. Спочатку Мілана була готова кинутись на допомогу, але в останню мить відчула, що це все відбувається не насправді. Вона побачила силует рисі, що ледь світився в стороні. Між лісовою кішкою та хлопцем тягнулась неймовірно тонка нитка, що видавала себе, поблискуючи. «Чому Руслан не звертає на це увагу?» - здивувалась Мілана та зрозуміла, що він певно цього й не бачить.