Глава XXXIV

Лише в останній момент, перейшовши в проміжний світ, Мілана зрозуміла страшну помилку, яку допустила, поспішаючи перейти в світ сутінок. Вона зараз була в річці. Вона стояла саме в тій чорній воді, яку кожен раз намагалась оминути, відчуваючи смертельну небезпеку.

Вона відкрила очі, але не побачила нічого. Все навколо було чорним, наче вона з головою пірнула в ту саму воду, не живу, не рухливу, наче дзеркало, що з сотнями років, яке не мало відображення.

Мілана спробувала зробити крок, але відчула, що не може рухатись. Це відчуття не було схоже на те, коли вона ціпеніла. Було враження, наче вона просто перестала існувати. Лише зір, хоча темрява навколо не давала можливості зрозуміти – дійсно вона бачить чи це лише уява, що лишилась від дівчини.

Несподівано, попереду з’явилась біла плямка, що почала розростатись. За декілька секунд, вона виросла до розмірів дівчини, її край почав вібрувати, змінювати форму. Мить, біля пляма прийняла форму якогось звіра, почала втрачати свою білизну. За декілька секунд перед дівчиною з’явився вовк, той самий, якого вона тримала в руках, не пускаючи до друзів, той самий, з яким вона увійшла в зв’язок деякий час назад.

Спочатку вовк впав на чотири лапи, але підняв морду на дівчину. Мілана одразу ойкнула, хоча ні звуку не почула. Хижак дивився на неї спокійним, зваженим, мудрим поглядом. Своїми рухами він теж не вказував на звичайного вовка, що бачить свою здобич.

Тварина напружила задні лапи, відштовхнулась передніми та спробувала тримати рівновагу. Як тільки вовку це вдалось, він знову поглянув на дівчину та спробував всміхнутись. Так, він дійсно спробував зробити це, від чого Мілана відчула холодок по спині. «А це взагалі можливо?» - подумала вона, але не могла ні відійти, ні відскочити. Вона взагалі не відчувала свого тіла.

- Ти так дивишся, наче побачила мінімум бегемота, - засміявся знайомий голос, але звук йшов саме з пащі вовка - як справи?

- Хто ти? – Мілана спробувала говорити, та несподівано почула дійсно свій голос, - я ніколи не бачила вовка, що вміє розмовляти, - вона помовчала, - та стояти на задніх лапах, наче людина.

- А борсуків на ім’я Бегемот ти багато бачила? – запитав вовк та почав сміятись, - мій перший натяк був не зрозумілим.

- Бегемот? – здивувалась дівчина, - це дійсно ти? Ти вовк?

- Та ні, дурненька, - вовк махнув лапою, наче людина, - вчора я був невидимим борсуком, сьогодні вовк, що ходить на задніх лапах, - він засміявся знову, - це мій світ, мої правила, - хижак розвів лапи в сторони та закрутився, - що хочу, те й роблю.

- Неймовірно, - видавила з себе дівчина, - але чому ти прийшов? – вона відчула, що щоки червоніють, хоча й тіла не відчувала, - я не маю на увазі, що не рада тебе бачити, але ж тільки що у нас була втеча, а тепер з’явився ти.

- Хочу з’являюсь, хочу ні, - дивно відповів творець світу, - я ж кажу, роблю, що хочу. – він замовчав та деякий час розглядав Мілану, наче вона дійсно стояла перед ним, - все ж, я скажу чесно, трохи підглядав за тобою. Ти дуже цікава для мене, - він спробував скласти лапи на грудях, але ті були закороткі для цього, - мої істоти не можуть тебе приборкати, - він знову розвів лапи, - я казав, що не хочу втручатись в це, хоча й не погоджуюсь з їх методами. Але ти дійсно цікава.

- Чому? – тільки й спитала дівчина.

- Чому? – перепитав творець, - тому що ти маєш ті самі здібності, що й вони. Але ти не істота мого світу, - він хмикнув, - як таке може бути?

- Я точно не зможу відповісти на твоє питання, - у відповідь хмикнула дівчина, - Я просто хочу знайти вихід додому, і все.

- Так, так, - погодився Бегемот, - я б залюбки підказав тобі, але я дійсно й сам не знаю де вихід в твій світ. Чи взагалі він існує? – запитав вовк, від чого Мілана відчула тремтіння в ногах, - я створюю світи, я можу підглядати в інші. Але я не можу потрапити в світ, який створив не я, - він зітхнув, наче дійсно жалкував про це, - а ось мої істоти можуть, як ці двоє.

- Можливо, ти можеш хоч припустити, де мені шукати? – з надією спитала дівчина?

- Ні, не можу, - вовк підняв плечі, - але, як я казав, ти схожа на моїх жителів, тому ти маєш бути на рівні з ними, - він помовчав, підбираючи слова, - Я завжди любив рівноправність, а істоти тобі її не дали. Не чесна гра виходить.

- Не розумію, про що ти кажеш, - здивувалась Мілана, - про яку рівноправність ти кажеш?

- Згадай, що я тобі казав минулого разу, - він подивився уважно на Мілану, потім підняв лапу догори, - істоти використовують ваші страхи та радість, - він зробив паузу, - ти теж можеш використовувати їх страхи та радість. Розумієш? Якщо ти дійсно хочеш знайти вихід, - він уважно глянув в очі дівчини, - його точно знають істоти!

- Як же я можу дізнатись? – засмутилась дівчина, - вони мені цього не скажуть, я впевнена в цьому.

- А що вони роблять, щоб зламати вас та повернути до табору? – запитав Бегемот.

- Вони намагаються зламати нас, підсовуючи ілюзію, - подумавши, відповіла Мілана.

- Правильно! – творець був задоволений, - Ілюзію, де ви можете зробити не вірний крок та надати згоду. – він спробував ляснути в долоні короткими лапами, - сподіваюсь, цього було достатньо, щоб ти зрозуміла, що тобі потрібно робити.

- То що мені робити? – Мілана злякалась, що Бегемот вже вирішив покинути її.