Глава XXXII

Вивільнити думки. Забути про все. Заполонити темрявою. Подих, ще один подих. Спокій. Одразу в голові промайнуло містечко. Настрій чудовий, сонце світить. Лише вибігай на вулицю та грай в м’яча або бігти в магазин за прохолодним квасом чи газованою водою.

​Думки вигнати. Одразу з’явилась темрява. Тиша. Спокій. Чутно вітер, що гойдає дерева. Такий рівний тихий шум. Що це? Це нагадує море. Величне та безкрайнє море. Одразу відчувається свіжість, бриз, легка прохолода. Тепер заспівали птахи. Що це за птиця? Так гарно співає.

​Знову відволікання. Темрява прийди, думки йдіть. Як же це складно. Несподівано тіло заціпеніло. Воно? Думки не приходять, темрява стає все більш густою. Стало трохи страшно. А якщо це пастка? Якщо вийти звідси не вийде?

​Що це за нове відчуття? Що не так? Зосередитись. Не чути птахів! Не відчувається вітер. Стало трохи прохолодно, відчувалась сірість навколо. Очі не відкриваються, але впевненість, що все навколо стало сірим – збільшується. Це наче ранок, що тільки-тільки почався. Сонце не піднялось, але й ніч не йде. Зорі зникають. Це сутінки. «Я впорався!» - подумав Іван та спробував відкрити очі.

​Хлопця почало нудити, голова завертілась, наче от-от і впаде з страшної висоти. Він виставив руки вперед, нахилився. Очі відкрились, він впав обличчям в траву. Його знудило та кинуло в жар. Іван швидко вдихнув повними грудьми та піднявся на тремтячих руках. Подивившись вперед, хлопець побачив галявину. Сірих кольорів ніде не було. Ліза сиділа біля дерева, щось перебирала. Птахи літали. Сонце палало.

​Несподівано, вуха розклало, всі звуки увірвались в голову наче величезна прохолодна хвиля. Іван схопився руками за вуха та застогнав. Голова почала розколюватись, пульсуючи так сильно, що сльози виступили з очей. Вдих, видих. Вдих, видих. Біль почав відходити. Хлопець одразу відчув полегшення.

​Іван просидів на землі, закриваючи вуха, декілька хвилин. Зрозумівши, що більше нічого не відбувається, поволі відпустив руки. Зітхнув з полегшенням та поволі піднявся на ноги. «Майже вийшло» - засмутився хлопець, відчувши, що руки тремтять. Він стояв деякий час на місці, просто прямо дивлячись вперед. Потім, повільно рушив до озера. «Треба трохи охолодити себе» - сам собі сказав Іван та ступив у воду.

​Закривши очі від задоволення, хлопець швидко зайшов в озеро та занурився з головою. Декілька секунд був під водою, згадуючи відчуття проміжного світу. Він був впевнений, що дійсно відчув його, інакше бути не може. Несподівано, чітко, але дуже швидко, перед очима з’явиласьта сама галявина, але повністю сіра та понура. Іван відкрив рота та ковтнув води.

​Закашлявшись, хлопець вискочив з води та почав хапати повітря. Заспокоївшись, зрозумівши, що може вільно дихати, Іван вийшов з води. Щоб не забруднити себе піском, хлопець зробив декілька кроків та вийшов на траву. Впав на коліна, потім ліг на теплу землю. Закрив очі, видихнув. «Як же важко» - промайнуло в голові. Дійсно, всі тренування не мали результату одразу, але все ж наближали до цілі.

​Ще й очікування, що просто зводило з розуму. Мілана зникла саме при тренуванні. Вона не сказала ні слова. Вона просто пішла. Чи її схопили істоти? «Навряд» - сам собі повідомив Іван. Хлопець та дівчина, що лишились на галявині, сиділи та постійно видумували теорії про зникнення Мілани. Але все ж сходились на тому, що вона щось запланувала зробити. Але чому не розповісти про це своїм друзям?

​Костя та Аринка не з’являлись жодного разу з моменту зникнення дівчини. Це може означати, що вона їх здолала? Але як? Якщо це правда, то чому вона досі не повернулась? А можливо вона знайшла вихід з лісу та пішла? «Ні, це не можливо» - махнув головою Іван, звів брови. Він ні на секунду не міг повірити в те, що Мілана просто кине їх тут, в безмежному лісі.

​Питань було багато, а відповідей жодної. Іван піднявся та стряхнув з себе травинки. Одяг був мокрим, але сонце зігрівало так сильно, що холод не відчувався. Не більше години й хлопець буде повністю сухим. Перевірено не один раз.

- Ліза, - крикнув Іван, - що у нас сьогодні на обід?

- Травки та корінці, - відповіла Ліза, піднявши голову, - хтось рибу так і не наловив.

- Я тут справами займався, - засміявся Іван, - в мене практично вийшло.

- Практично – не рахується, - Ліза показала язика, - тому йди та щось вполюй. Ти у нас мисливець.

Друзі ще якийсь час намагались шуткувати, та в душі кожного скребли коти. Коли вже повернеться Мілана? Аби скоротати час, Іван вирішив, що полювання дійсно буде доречним. Він підійшов до дерева та подивився на свою зброю. Чи брати лук та стріли, йти в ліс? Чи спробувати зловити рибу? Він глянув на Лізу, що повернулась до трав та задумався. Все ж краще ловити рибу. Не ясно, що відбувається в самому лісі. Можливо, Костя чи Аринка сидять та чекають нагоди розділити дітей, знову спробувати кошмарами зламати та перетягнути на свою сторону.

Іван зітхнув та взяв дерев’яний спис, розвернувся та пішов до озера. Час спіймати рибку. Хлопець підійшов до озера, але не турбував воду. Піднявши спис, зосередився на рибинах, що ліниво плавали біля самого мулу. Постоявши декілька хвилин, напружився та нахилився ближче до озера. Несподівано, він замахнувся рукою та кинув спис в намічену ціль.

Хлопець заскочив у воду та підняв спис. Радісно крикнувши, Іван розвернувся до Лізи та помахав зброєю. Величезна рибина, проткнута дерев’яною палицею, махала хвостом все повільніше та повільніше.