Глава XXXI

Дівчата вискочили на пагорб та побігли вперед, не розбираючи дороги. Мілана благала ліс, творця Бегемота, та всіх кого згадувала, про те щоб вони якнайшвидше знайшли Руслана. «Як швидко діти дізнаються про втечу Софії?» - думала дівчина, відчуваючи, що руки пітніють. Софія бігла поряд, погляд як завжди серйозний, вона була десь далеко, в своїх думках. Мілана раділа, що та не зупинялась та не закидала сотнями питань, хоча була впевнена, що стільки питань і буде.

​Оскільки йшли вони в сторону велетня дуба, місцевість для дівчини була дуже знайомою. Полювання в цій стороні грає тільки на руку. Чим швидше вони дійдуть галявини з Іваном та Лізою, тим буде простіше. Вона була впевнена, що істоти будуть розлючені, але чи зможуть вони силою повернути дітей до табору? Можливо, тому треба мати додатковий план. Голова дівчини гуділа від сотні думок, треба було вигадати рішення.

- Мілана, - крикнула Софія, показуючи на ліщину, - там наче хтось є.

Мілана сповільнилась та уважно подивилась в сторону, яку показувала подруга. Дійсно, в кущах щось було, але явно не схожу на Руслана. Хлопець був високим, з чорним волоссям, а тут щось невелике та сіре. «Аби не вовк!» - злякалась в думках дівчина, розуміючи, що навіть якщо його взяти під контроль – на це піде дуже багато часу. З хвилини на хвилину може початись погоня, такі зупинки вкрай ризиковані.

Але не встигли подруги підбігти до кущів та знайти гілляки для захисту, істота в кущах побачила їх та кинулась в сторону табору. На мить, дівчата застигли, не знаючи, хто вискочить, але побачивши великого сірого зайця – зітхнули з полегшенням.

Несподівано, в сторону втікача полетіла стріла, але потрапила в дерево, далеко від зайця. На дорогу вискочив Руслан, розлючений та незадоволений. Він чортихався та махав луком перед собою.

- Навіщо ви сюди прийшли? – закричав хлопець, розуміючи, що незвані гості злякали здобич, - я витратив купу часу, а ви так нахабно.. – він побачив Мілану, - а ти звідки взялась? – він насупився, - Костя запевнив, що ви вже загубились та згинули.

- А звідки він це міг знати? – всміхнулась дівчина, - як справи?

- Та як, - Руслан показав рукою на зайця, що майже зник за пагорбом, - злякали обід, от як. – він опустив руки та зітхнув, - то де пропадала? Іван теж повернувся?

- Ні, - відповіла Мілана, - ніхто не повертався. Я теж не збираюсь, - вона помовчала, - сподіваюсь, ти теж не підеш до табору.

- Так, по порядку, - не зрозумів Руслан, - щось ти кажеш загадками. Спочатку ви зникаєте, - він загнув палець, - потім приходить Костя, згодом приходить Діма, - він загнув другий палець, - а тепер ти мені кажеш, що повертатись не збираєшся.

- Руслан, чекай, - Мілана підняла руку, перебиваючи хлопця, - мені потрібна звичайна відповідь. Зможеш відповісти? – вона подивилась на хлопця, хоча той просто мовчав та дивився на дівчину, - чому ти стільки часу в цьому лісі, чому не шукаєш вихід додому, до батьків?

- Ми шукаємо вихід, - Руслан підняв плечі, - просто в останні дні на це не маємо часу, от і все.

- Ти в цьому лісі вже більше двох місяців, - Мілана звела брови, - як це не має часу? – вона підняла руки, показуючи, що відповідати не треба, - все просто. Нас тут тримають силою.

- Я розумію, що це бісовий ліс, в якому ми ходимо по колу, - погодився Руслан, - але що ми можемо зробити?

- Все простіше, - відповіла дівчина та зітхнула, - ті хто нас тут тримає, значно ближче, - вона помовчала, - це не ліс. Це Костя.

На декілька секунд настала тиша, потім Руслан підняв обличчя до неба та засміявся. Він кинув лук на землю та схопився за живіт. Потім трохи заспокоївся, витер сльози з очей та покрутив пальцем біля скрині.

- Не знаю, де ви пропадали, - сказав Руслан, все ще сміючись, - але там де ви є, певно, якісь є рослинки чи грибочки, які впливають на мозок.

- Ні, це не так, - не погодилась Мілана, - насправді, ми і надалі шукаємо вихід, - вона серйозно глянула на Руслана, - ми дійсно його шукаємо. Та я розумію тебе, Софію, та всіх дітей. – вона помовчала, підбираючи слова, - кожна дитина тут або по своїй волі, або проти волі. – Мілана озирнулась в сторону табору, видивляючись, - саме ти і Софія тут проти волі. І я можу це виправити.

Руслан засміявся, але якось не дуже впевнено. Він підняв руку та почесав потилицю, не розуміючи, до чого вся ця розмова. Він підняв брови, та подивився на Мілану, на його обличчі було написано – ми згаяли час, лише злякавши даремно здобич.

- Руслан, - Софія вийшла вперед, потираючи руки, - послухай Мілану, - вона підняла мокрі очі на хлопця, - я не знаю, що вона зробила, але зараз я розумію, що нас тут дійсно тримають, - вона захникала та підняла руки до обличчя, - я хочу до мами та тата.

Хлопець замовк та розгублено глянув на дівчину, йому стало ніяково від сліз Софії. Він звернув увагу на те, що дівчат було двоє. Не було Мар’яни, не було Семена та Миколи, інших, лише вони вдвох. Руслан подивився на Мілану розгублено, але з питанням на обличчі. Дівчина підняла руку, показуючи, що знає, що треба зараз зробити. Вона закрила очі та запросила темряву, виганячи думки.

Звуки лісу зникли, плач Софії припинився, повітря стало прохолоднішим. Мілана відкрила очі та побачила світ сутінок, сірий та непривітний. Одразу, в очі кинувся силует Руслана та його нога, з кігтем всередині. Хлопець ходив навколо місця, де стояла дівчина та махав руками, наче намагався впіймати невидиму подругу. Мілана всміхнулась та дістала ножа з кишені. Вона зітхнула та зосередилась, чітко розуміючи, що потрібно зробити.