Глава XXIX

Мілана деякий час стояла на пагорбі та розглядала паркан. Майже одразу вона відчула бажання скоріше повернутись в звичайний світ, розкрити себе. «Це божевілля» - махнула головую дівчина. Більш того, треба зараз бути в рази обережнішою, оскільки в таборі може бути як Костя так і Аринка.

​Дівчина почала обходити табір стороною, аби вийти на тропу, яка вела до самого першого притулку Мілани та Ані. Саме в той далекий день, подруги вирішили зробити пікнік в лісу. Якби вона знала, чим все повернеться – ніколи б не пішла на це. «Але тоді я не зустріла нових друзів» - сумно хмикнула дівчина.

​За деревами, подалі від табору, Мілана вийшла до струмочку. За кущами можна було розгледіти інший паркан, та оскільки зараз ніч, там мав бути хтось з охоронців. «Можливо, зараз охорону не виставляють на ніч?» - подумала дівчина. Не затримуючись, Мілана перескочила струмок з нерухомою чорною водою та чкурнула в кущі, далі в ліс. Раптом, тишу порушив тихий шум, наче хтось тихо йшов серед дерев.

​Дівчина зупинилась та присіла, щоб бути ближче до землі. Вона підперла дерево плечем та озирнулась по сторонам. Знову почула кроки, такі ж тихі та спокійні. Несподівано, Мілана відчула поклик. Її почали кликати. Мілана закрила очі та вмить уявила свою захисну стіну, від якої зникали думки. Зосередившись, зрозуміла, що все зроблено правильно, відкрила очі.

​Світ сутінок не змінювався, але такі явища як туман були звичайними в цьому місці. От і зараз, з пагорбу почав спускатись густий туман, закриваючи все навколо себе. Знову поклик, але Мілана зрозуміла, що він не може пройти крізь стіну. По спині пройшов холодок, дівчина почувала себе не впевнено в цьому місці, їй було трохи лячно.

​В цю ж мить, на пагорб вийшов олень. Він підняв високо свою морду, закинувши роги. Потім зупинився та оглянув все навколо. Знову поклик. Мілана була впевнена, що це Костя кличе її, певно він відчув дівчину поряд. Мілана чортихнулась, адже стіну треба було поставити значно раніше, а вона стояла та роздивлялась паркани, розкидаючи свої думки наліво та направо.

​Закривши очі, Мілана спробувала зазирнути за свою уявну стіну, відчути все навколо. З погодою в світі лісу дівчина вже могла впоратись, та вона ніколи не намагалась відчути все, що відбувається саме в світі сутінок. «А це взагалі можливо?» - подумала дівчина. Несподівано, вона відчула, що не може рухатись, вона заціпеніла. Зосередилась на стіні, та тим, що за нею.

​Мілана одразу відчула поклик оленя, він дійсно кликав Мілану, знервований. Його поклик був також схожий на погрозу, він наче в темряві махав руками та кликав дівчину, яку наче відчув, але потім втратив. Мілана всміхнулась, адже олень не міг зрозуміти, як так може бути. Раптом, поклик обірвався, дівчина відчула, що олень розвернув морду в сторону. Одразу, дівчина відчула рись, що поволі підходила до свого друга.

​Вона нагострила вуха, очікуючи, що зараз підслухає розмову, але була спантеличена тим, що істоти почали говорити на не зрозумілій для неї мові. Це навіть мовою було складно назвати. Вони шипіли, гуділи, цокали. Жодного слова Мілана не розібрала, тому в думках відійшла від стіни та спробувала відкрити очі. «Я впевнена, що вони говорили про мене. Вони точно відчули мене поряд, але потім втратили» - вирішила дівчина, подивившись вперед.

​Весь пагорб був усіяний густим туманом, що наближався до неї. Олень опустив морду та дивився на рись. Істоти не говорили, не видавали дивні звуки. «Вони спілкуються в думках» - зрозуміла Мілана, намагаючись не рухатись, адже не зрозуміло, як вони можуть добре чути в своєму світі.

​«Туман!» - злякалась дівчина, різко подивившись на густий білий дим, що майже торкнувся її ноги. «Чому туман з’явився саме зараз? Можливо, саме таким чином вони можуть мене виявити?» - злякалась дівчина, але рухатись не наважувалась. Якщо зараз побігти, олень та рись кинуться її наздоганяти. Все буде марно.

​Мілана закрила очі, зосередилась. Вона спробувала уявити туман, що стелився по землі. Зрозумівши, що не може рухатись, в уяві махнула рукою, піднімаючи вітер. Туман зупинився, почав тремтіти від пориву. «Майже вийшло!» - зраділа дівчина та повторила свою дію. «Аби цього не побачили істоти, що зараз слідкують за лісом» - сама себе попередила Мілана. Розуміючи, що туман зупинився перед нею, таким чином вказуючи на місце, де коїться дивне, дівчина спробувала уявити скляний купол, який накриває її повністю, лягає на землю.

​За хвилину, Мілана зрозуміла, що навіть мінімальні звуки проміжного світу повністю зникли. Було враження, наче вона закрила вуха руками, перекриваючи свій слух. «Спрацювало?» - спитала себе Мілана. Вона спробувала відчути туман повторно та в цю ж мить зрозуміла, що той обходить невидимий купол стороною, рухаючись далі. «Якщо я залишусь в цих дивних клятих світах, зможу стати володарем стихій» - всміхнулась дівчина та відкрила очі.

​Дійсно, вона сиділа на маленькому клаптику землі, який туман оминав, наче боявся чи не хотів мати справи з перешкодою. Мілана швидко підняла голову та глянула на істот. Вони стояли та дивились по сторонам, але на дивну відкриту землю без туману не звертали уваги. Дійсно, туман не мав візуально вказати на ворога, він як сигналізація – одразу б попередив істот про Мілану, що вирішила сховатись в кущах. Чи знали вони про її здібності? Чи здогадувались? «Мене так просто не спіймаєте» - сказала Мілана та видихнула з полегшенням.

​Напевно, не менше години, істоти стояли та чекали, коли туман повідомить про прибульців, що ховаються біля табору. Весь цей час дівчина сиділа на землі та не рухалась, вона відчувала як все тіло заніміло, нило, почало поколювати. Несподівано, олень фиркнув та розвернувся. Рись підняла морду на друга та тихо нявкнула. Істоти поволі відходили, повертаючись до табору. «Туман не забули?» - всміхнулась Мілана, але одразу перевірила, чи на місці її уявна стіна.