Глава XXVIII

Весь наступний день діти займались справами по табору, після чого рушили до озера. Накупавшись, засмагали та по кругу повторювали та згадували всі моменти, які вирішили вважати важливим. Потрібно було все розібрати, щоб зрозуміти, що робити та куди йти. Головне питання – де вихід з цього клятого лісу? Звичайно відповіді не було, але радувало те, що знать стало набагато більше.

​Ліза подивилась на небо та засмутилась. Вона показала друзям рукою на хмару, що наближалась до галявини. Не вистачало нам тут дощу, але Іван одразу підскочив та подивився на Мілану.

- Мені здається, настав час тренувань, - всміхнувся хлопець, - саме про тебе кажу, Мілана, - дівчина здивувалась такій пропозиції, - хтось вміє керувати погодою. То чому не спробувати?

Дійсно, дівчина згадала останній випадок, коли Костя та Аринка, погрожуючи зграєю вовків та непогодою, намагались давити на дітей. Саме тоді, Мілана повернулась в світ сутінок та змінили хід подій. Вона зручно сіла на пісок та закрила очі. Майже миттєво опинившись в проміжному світі, дівчина оглянула все навколо. Тихо, сіро, все як завжди. Вона знову закрила очі та спробувала зосередитись на погоді.

Минулого разу, вона уявила собі те, що відбувалось навколо, спробувала сприйняти це як реальність. Потрібно було витратити не менше десяти-п’ятнадцяти хвилин, аж раптом, вона відчула переживання Лізи. Дівчина відчула також, де саме стоїть Іван та те, що він хмуриться, що Мілана довго не з’являється.

Дівчина всміхнулась, але лише в думках. Тілом вона заціпеніла, не могла ні рухатись, ні реагувати. Відчувався вітерець та сонце, спека доволі сильна. В цей же час, зрозуміла, що вона ще повністю не висохла після купання, тому зараз по її тілу стікають крапельки води, що від прохолоди сутінків, неприємно сповзали вниз, падаючи на землю.

Мілана в думках розвернулась до хмари, відчула її. Вона несла легкий теплий дощ, нічого серйозного. Але ж дівчина витратила сили, тренується. Треба спробувати розвернути хмару назад чи повернути в іншу сторону. Вона уявила себе більшою за хмару, обережно торкнулась її. Виявилось, що хмара тверденька, але піддається тиску. Наче дитяча м’яка іграшка, що сама пливе по небу.

Руками розвернула хмару в сторону, поглянула на роботу. Хмара пішла стороною, але й не сперечалась. Відчувалось, що от-от пуститься дощ, але вже десь над лісом. Мілана всміхнулась та в уяві ляснула в долоні. Діло зроблено, ще одна можливість досягнута! «Неймовірно!» - подумала Мілана, навіть трохи засмутившись, адже в своєму світі таких можливостей вона мати не буде. Це не магія, але затягує.

Несподівано, дівчина зрозуміла, що якщо вона може впливати на природу, то керувати звірами теж не буде проблемою. Якщо в цьому буде потреба. Вона згадала той день, коли опинилась в сутінках, не в змозі попередити друзів. «Треба спробувати» - хмикнула дівчина та зосередилась на Лізі. Вона відчула її хвилювання та голод. Вона чітко розуміла, що подруга хвилюється за неї – вона довго не повертається.

«Ти чуєш мене? – Мілана уявила як взяла подругу за руку, зосередившись на її думках, - чуєш?»  Спочатку нічого не відбувалось, відповідей не було. В цю мить, дівчина відчула, що серце Лізи почало сильно калатати, вона спітніла від страху, але мовчала. «Вона точно щось відчула!» - подумала Мілана та зосередилась на другій спробі. В цей раз вона уявила, що торкнулась скринь подруги, зосередилась на думках.

«Ліза? – спитала Мілана, - це я, Мілана».

«Ти влізла в мою голову? – невпевнено спитала в думках подруга, - це дійсно ти?».

«Ну або я, - засміялась Мілана, - або ти просто збожеволіла!».

«Це неймовірно, - сказала в думках Ліза, - тепер ти нагадуєш Аринку, - вона нервово засміялась».

Мілана відчула неймовірну втому, тому швидко розслабилась та відпустила цей стан. Зникла темрява, зникло відчуття присутності Лізи. Вона відкрила очі, важко зітхнула, серце калатало в грудях. «До цього всього треба звикнути» - зрозуміла дівчина та підвелась. Вона підійшла до озера, опустивши руку до води, але миттєво зупинилась. Вона згадала чорну воду, згадала криницю. Не потрібно торкатись води в цьому світі, не зрозуміло, що може бути після цього.

Дівчина закрила очі та вигнала темряву. Майже одразу, не встигла відкрити очі, як почула аплодисменти друзів.

- Ти майстер свого діла, - крикнув Іван, - хмара як той корабель, просто розвернулась та чкурнула кудись в сторону, - він показав рукою, - мені здалось, що вона від незадоволення навіть почала дощ пускати.

- А коли ти почала говорити зі мною, - підскочила збентежена Ліза, - я взагалі перелякалась. Ти звернулась перший раз, від чого я почала трясти Івана та кричати, що в мене в голові Аринка, - вона засміялась та махнула рукою, - а потім заспокоїлась та зрозуміла, що це твій голос. – вона зітхнула з полегшенням, - як ти це робиш? 

- Важко пояснити, - підняла плечі Мілана, - спочатку я потрапляю в світ сутінок, а вже з нього я можу перейти в стан, коли я все відчуваю, - вона сіла на пісок, - я наче можу все, головне уявити та відчути. Мені здається, я можу навіть сніг сюди пригнати, - друзі разом засміялись та покотились по піску.

Мілана позіхнула та пояснила, що всі ці дії дуже сильно витягують сили. Коли вона спробувала говорити з Лізою, то взагалі відчула страшенну втому. Що буде, якщо втратити свідомість в цьому стані – не відомо, тому краще не ризикувати так. Вона встала та пішла до озера, прохолодна вода має надати трохи сил, привести до тями. Так і зробила, швидко увійшла в воду та пірнула. «Люблю цей ліс!» - майнуло в голові Мілани, від чого вона поперхнулась водою та закашляла. «Дурниці!» - сама себе поправила дівчина.