Глава XXVI

Мілана деякий час дивилась в сторону, в яку пішов Бегемот. «Це неймовірно!» - подумала дівчина та перевела погляд на велетня. Підійшла до дерева та торкнулась його рукою. Стовбур віддавав тепло, але як тільки вона уявила, що це тепло дає кров, що тече в дереві. «І це неймовірно!» - промайнуло в думках. Ось чому її так тягнуло до дерева, ось чому велетень має якесь особливе значення.

​Творець цього світу сказав, що мандрує між такими деревами, як цей дуб. Мілана повільно оглянула дерево, спробувала поглядом знайти крону, що ховалась за соснами. «Тут має бути вихід» - вирішила дівчина та зітхнула. Несподівано, вона завела руки за спину, торкнувшись свого шраму. Бегемот допоміг їй, він витягнув те, що тримало її в цих сутінках. Потрібно вибиратись звідси, друзі місця собі знайти не можуть. «Скільки часу пройшло?» - подумала дівчина та насупилась. В цьому проміжному світі нічого не змінюється, неможливо зрозуміти, чи вона була тут годину, день, декілька днів.

​Мілана погладила в останнє стовбур дерева та розвернувшись, побігла до тунелю. Заскочивши всередину, обережно почала переставляти ноги, щоб не зачепитись за коріння. Вона відчула, що від нетерпіння у неї трясуться руки. Вона мала надію, що Ліза та Іван на галявині, не розбіглись, тим більше не почали шукати пригод з Костеюта Аринкою. Вона була впевнена, що Іван захоче помсти за зникнення дівчини.

​Час пролетів швидко, перед Міланою вже здіймались гілки кущів, що закривали вихід до галявини. Відвела їх в сторону та вискочила на траву. Навколо сутінки, ніякої радості це не дало, адже дуже хотілось сонця та співу пташок. Тільки Мілана зрозуміла, що відчуває сум, як в грудях стало тепло. Сумні думки одразу розбіглись в різні сторони. Дівчина всміхнулась та чкурнула до дерева.

​Підійшла до багаття та сіла. Закрила очі та спробувала вигнати темряву зі своєї голови. Деякий час Мілана відчувала калатання серця, оскільки дуже поспішала повернутись в світ лісу. Та це не допомагало. Вона відкрила очі та почала сповільнювати дихання, заспокоюватись. «Візьми себе в руки!» - чортихнулась дівчина сама на себе та стисла кулаки.

​Вдруге, відчувши, що заспокоїлась, закрила очі та зітхнула. Поволі почала витісняти темряву, думати про друзів та ліс. От би зараз був ще день, а діти були поряд. Ліза як завжди, певно, збирає трави. Іван сумний та знервований, спробує зловити рибу. Діма бурчить щось під носа та стежить за дитячим майданчиком. Останнє нажаль вже не можливе, оскільки повний хлопець вже давно в таборі, стоїть на вахті разом з Миколою та Семеном, або допомагає Мар’яні та Ані.

​Дівчина не відкривала очі, але розуміла, що зробила поки не достатньо. Лише почала відчувати тепло, що зігрівало обличчя, розслабляло. Вона навіть розслабила руки, прибрала кулаки. Тепло йшло звідкись попереду, наче почувся тріск дров  Навіть здалось, що пройшов вітерець, від якого на пагорбі почала хитатись гойдалка. Мілана хмикнула, розуміючи, що в неї розігралась уява.

- Мілана, - несподівано закричала Ліза, перейшовши на ультразвук, - ти повернулась!

Мілана миттю відкрила очі та повернулась в ту сторону, звідки чула голос. Надворі було світло, сонце стояло на самій вищій точці. Промені навколо падали до землі, від чого дівчина не змогла втримати посмішку. Вона повернулась в цей клятий ліс і це було так приємно!

Ліза дійсно збирала трави, але побачивши подругу, що сиділа прямісінько біля вогнища, кинула свою роботу та побігла зустрічати. «Тепер ясно, чому мені стало так тепло» - Мілана перевела погляд на вогонь та простягнула руки. В проміжному світі вона була не так довго, але навіть вогонь викликав приємні відчуття радості.

Дівчина підскочила та кинулась до Лізи, дівчата вмить міцно обійнялись та почали пищати від радості. Мілані навіть здалось, що Ліза от-от переламає їй ребра, тому почала руками відштовхувати подругу та сміятись.

- Де Іван? – спитала Мілана, хапаючи повітря ротом, - як довго мене не було?

- Я вирішила не будити вас вночі, - сказала Ліза, - але на ранок, коли мої очі почали самі по собі закриватись, - вона показала на дерево, - я побачила, що ти зникла. – вона зробила паузу, - я одразу розбудила Івана, ми як дурні бігали по всій галявині та кликали тебе так довго, аж поки горло не почало боліти.

Подруга пояснила, що коли вони зрозуміли, що тебе немає, то почали кидати каміння в криницю, кликати тебе там. Ця ідея теж не мала результатів. Іван вже схопив лук та стріли, вирішив йти до дубу, але побачив твоє спальне місце.

- Коли ми подивились на твою гілку, то побачили обмотану мотузку, - пояснила дівчина, - Якби ти пішла сама, то в будь-якому випадку, ти себе б звільнила, - вона подивилась на Мілану, - якби тебе вкрали, то розрізали б мотузку чи розірвали. Але вона була на місці, наче ти просто зникла, - вона зробила паузу, - Іван припустив, що ти могла перейти в проміжний світ.

- Так і було, - всміхнулась Мілана, - але там мене чекали наші старі друзі, олень та рись. – вона завела руку за спину, - вони схопили мене та залишили в моїй рані клик, - дівчина зітхнула, - рана швидко загоїлась і я застрягла в сутінках.

- Але ти повернулась, - Ліза розширила очі, - ти витягла той клик? Ти себе сама почала калічити?

- Ох, Лізо, - всміхнулась Мілана, - все було зовсім не так, - вона подивилась по сторонам, - але ми маємо знайти Івана. Мені є вам дуже багато чого розповісти. Дуже багато!

Ліза пояснила, що Іван, впевнений в тому, що треба трохи почекати, пішов на полювання. Він був знервований, але розумів, що Мілана не проста дівчина. Саме її поява дала поштовх до всіх цих подій. Він вірив, що саме ця дівчина зможе допомогти знайти вихід. Хоча за ті дні, коли діти покинули табір – дуже багато речей відбулось. Хлопець не міг сидіти на місці та просто чекати, тому вирішив спробувати вполювати когось.