Глава XXV

Відчувши голод, дівчина насупилась. Почала терти очі, згадуючи рослини, які вона допомагала збирати Лізі.Проміжний світ більше не впливав на неї, не витягував енергію. Але їсти все одно треба. Дівчина пішла від дерева в сторону лісу, саме того тунелю, який вів до велетня дуба. Світ сутінків не давав можливості нормально все сприймати, всі звичні кольори стали сіруватими, новими. Мілана не знайшла багато, одразу кидала собі в рота та швидко жувала.

​Підійшовши до тунелю, зупинилась, задумалась. «Якщо я піду в цей тунель, що це мені дасть?» - подумала вона та почухала голову. Напевно, це буде краще, ніж просто сидіти на галявині та чекати зорь з неба. Вона всміхнулась та подивилась на небо, затягнуте хмарами. «Зорь я теж не дочекаюсь» - підняла плечі Мілана та чкурнула в тунель.

​Йшла швидко, дивлячись під ноги. Комах не шляху не зустріла, демонів також. «Як вони тут живуть?» - подумала дівчина, уявляючи, що тут взагалі нікого немає. Тут можна збожеволіти навіть від нудьги. Вона зупинилась та згадала за друзів. Що зараз відбувається у них? Їй стало трохи сумно, але вона швидко відігнала ці думки. Ніякого суму, ніякого поганого настрою. В грудях знову щось зігріло. Вона дійсно не просто так була в своєму світі, він подарував їй не тільки надію, він змінив її, навіть будучи там лише як привид.

​Дівчина дійшла виходу з тунелю та зупинилась. «Це щось новеньке» - подумала вона та визирнула на галявину з дубом. Вся місцевість була покрита густим високим туманом, до самого неба. По спині пройшов холодок, Мілана зітхнула та напружилась. «Не подобається мені це все» - подумала вона та вийшла з тунелю. Дерева були розташовані доволі далеко одне від одного, тому найближчі два-три було ледь видно, далі – лише білий туман. По суті, якщо один з знайомих демонів буде стояти за метрів десять – його не буде видно. Саме це змушувало напружуватись.

​Мілана обережно ступала по землі, намагаючись не піднімати галас, хоча вона знала, що туман не пропустить жодного звуку. Попереду вона роздивилась товстенний стовбур велетня дуба, пішла в його сторону. Що саме вона сподівалась знайти – вона не знала, але дуб за всі ці дні не покидав як її голови, так і друзів.

​Підійшовши до дерева, Мілана торкнулась стовбура та на диво відчула його тепло. Навколо туман, від якого дівчина почала тремтіти, тому тепло дерева навіть злякало. Вона машинально торкнулась стовбура другою рукою, притулила щоку. Вмить, Мілана відсторонилась від велетня, вона могла присягнутись, як відчула всередині якийсь рух. Це не було закрите дупло чи порожнина, було враження, що всередині щось тече.

​Зробивши декілька кроків назад, Мілана глянула догори. Потім обійшла дуб, але не побачила нічого незвичайного. В лісі не було жодного звуку, хоча в цьому дівчина ще переконалась на галявині. Світ сутінок був порожнім.

​Несподівано, зі сторони тунелю з галявини тріснула гілка. Мілана швидко зайшла за дуб, сховалась. Обережно визирнула та почала чекати. Вона почула рух, це була або людина або щось з м’якими лапами. Олень не міг так ступати своїми копитами. «Це рись» - злякалась Мілана, але одразу взяла себе в руки. Вона пам’ятала свою можливість не пускати демона до себе, хоча для цього мав бути прямий контакт. Головне – не випускати хижака з полю зору, але з цим туманом можуть виникнути складності.

​Дівчина подивилась на дерево та його широкі гілки. Напевно, краще вилізти нагору. По-перше, рись не зможе обійти її. По-друге, так буде трохи спокійніше. Дівчина не встигла роздивитись місця, де можна схопитись та швидко вилізти, як з тунелю знову почувся тріск гілок. Рух зупинився, але почулось тише гарчання. Мілана відчула, як піднімається її волосся на голові. Це була не рись. Гарчав вовк чи собака, але точно не лісова кішка. «Ще один вартовий?» - подумала Мілана, здивувавшись, що раніше він не з’являвся.

​Подивившись вгору, дівчина схопилась за кору, повільно поставивши ногу на виступ. Час від часу, вона кидала погляд на тунель, але нічого та нікого з нього не виходило. Це лякало ще більше, оскільки гарчання не припинялось. Дівчина наче відчула, що на неї дивляться, за нею слідкують. Вона розуміла, що хижак можливо чекає зручного моменту, щоб кинутись на неї. Але якщо це якась собака, то лазити по деревам ці тварини не вміють. Це неймовірно радувало.

​Як тільки Мілана вилізла вгору на метр, вона побачила як загойдались кущі, що були поряд з виходом з тунелю. «Ось і наш гість» - чортихнулась дівчина та прискорилась, як могла. Піднявшись ще трохи вище, вона кинула погляд на тунель. Пусто! Гарчання теж зникло. Мілана швидко глянула вниз, розуміючи, що могла пропустити хижака. Але знизу стелився лише туман, що своїм холодом та вологістю лише заважав.

​Саме в цей момент, дівчина побачила, як голки, що лежали на землі, прогнулись вниз, наче щось невидиме ступило на них ногою чи лапою. Мілана ойкнула та чкурнула вверх, до гілки, що була вже не далеко. Саме цей різкий рух потягнув за собою реакцію гостя. Дівчина почула гарчання під собою, на землі. Несподівано кора велетня трохи нижче почала розлітатись в сторону, наче хтось вхопився за неї пазурами чи кігтями, та почав рвати її. Внизу щось було, але очима дівчина нічого не бачила.

​Мурахи пробігли по ногам, як тільки вона відчула чийсь подих. Мілана закричала, прибираючи ногу. Вона схопилась руками за гілку та витягнула себе. Її трусило від страху, відчуття подиху не покидало голову. Опинившись на гілці, дівчина відійшла далі від стовбуру та виставила руки вперед, як робила, коли на неї біг олень. Але нікого не було. Гарчання почулось знизу, все ж таки гість не може вибратись на дерево. Мілана зітхнула з полегшенням та присіла, почала розглядати землю.