Глава XXIV

Сутінки були незмінними. Не важливо, скільки пройшло часу – погода не мінялась. Це й проміжний світ не був цікавим та привабливим. Не вистачало кольорів, радості. «Радість!» - подумала Мілана, важко дихаючи, - «То ось чому цим демонам потрібна дитяча радість. Я сама б тут з глузду з’їхала».

​Рись деякий час тримала лапами Мілану, та коли повільно підійшов олень та фиркнув, відійшла в сторону. Дівчина одразу відчула полегшення, та піднялась на лікті. Глибоко вдихаючи повітря, вона не намагалась зробити різких рухів. Хижак був поряд, а сам олень нахилив морду, обнюхуючи дівчину.

​Оскільки ускладнень не відчувалось, Мілана швидко закрила очі та почала благати ліс впустити її в його світ, подалі від цих сутінок. Як тільки темрява почала виходити, дівчина відчула різкий біль в спині. Вона відкрила очі та закричала, спробувала підскочити, але важка лапа рисі придавила її до землі.

​«Не вийде так просто втекти від нас» - прошипіла Аринка, від чого дівчина відчула холодок на спині. Вона не могла покинути проміжний світ, але чому? «Завжди виходило» - злякалась дівчина.

​«Завжди, бо ми не знали що з тобою робити, - відізвалась Аринка, - тому побудеш тепер з нами». Після цих слів, Мілана знову відчула біль в спині, в голові запаморочилось, її стало нудити. Як тільки рись послабила силу, одразу відскочила від Мілани, як від чогось небезпечного та зашипіла. Олень підняв роги та відійшов декілька кроків. Було враження, наче тварина почала всміхатись, хоча це не можливо.

​Мілана чітко відчувала щось в спині. Вона закинула руку назад, підняла футболку. Одразу відчула щось липке, відсмикнула руку та подивилась на пальці. Вони були в крові. «Мій шрам» - майнуло в голові.

​«Молодець, донечка, - засміялась Аринка своїм холодним голоском, - ми майже встигли тебе повернути, але ти не далась. Сьогодні ми це зробили знову, - вона помовчала, - хоча в нашому світі так не робили. Подивимось, що з цього вийде». Рись загарчала, махнула хвостом та розвернулась до лісі. Ще мить, вона зірвалась та чкурнула до стіни дерев. Олень деякий час постояв, дивлячись на Мілану. Потім фиркнув, повільно розвернувся та рушив в сторону, де зникла його зеленоока подруга.

​Дівчина одразу підскочила на ноги, відчуваючи, що тремтить всім тілом. Вона завела руки за спину, пробуючи знайти рану, але та вже затягнулась. Мілана чортихнулась, зрозумівши, що рись зробила той самий фокус, що був зроблений з Іваном. Вона лишила свій кіготь чи щось інше всередині спини. Від огиди, Мілану почало нудити, в очах біліти. Вона опустила руки на коліна, почала глибоко дихати, тримаючи себе в свідомості.

​«Треба заспокоїтись та подумати» - сама собі повторювала дівчина. Щойно вона заспокоїлась, піднялась та завела руки за спину. Дійсно, відкритої рани не було, лише шрам та кров навколо. Вона одразу глянула на озеро, подумавши, що буде добре зняти футболку та витерти кров. Але згадавши чорну воду, бажання одразу кудись зникло.

​Мілана закрила очі та стисла кулаки. Вона зосередилась на темряві та почала виганяти її зі своєї голови. Одразу почала боліти голова, скрині запульсували. Деякий час вона стояла та не рухалась, але потім відкрила очі та побачила той самий проміжний світ. Дівчина чортихнулась та вдарила ногою найближчий кущ трави. «Не виходить» - мовила Мілана сама собі під ніс.

​«Отже, в світі лісу такий фокус допомагає стерти пам’ять. А в цьому клятому світі – не випускає назад?» - вирішила Мілана та почала ходити кругами. Якщо вона застрягла в цьому світі, вона має або роздерти собі спину та витягти те, що там лишилось, або що? Не розуміючи, що робити далі, Мілана підняла голову та подивилась на дерево.

​Вона уявила, що Іван зараз прокинеться, а Ліза взагалі зверне увагу на те, що Мілани ніде нема. Друзі збожеволіють від хвилювання. Треба щось зробити. Дівчина підбігла до дерева, в надії, що зможе побачити дітей чи натяк на те, що вони там. Але на місці нічого не знайшла. Вона має якось дати їм зрозуміти, що її заперли в сутінках.

​Поки Мілана навертала круги навколо дерева, вона згадала ще момент з боротьбою. Рись два рази штовхнула її, але одного разу їй це не вдалось. Чому? Те саме було з оленем. Коли вона виставила руку, чекала його, він не зміг дістатись дівчини. Він не міг пройти невидиму перешкоду. Але як тільки вона втратила пил, рись пройшла вперед.

​Мілана підняла руки та подивилась на них. Як тільки вона уявила, що з її рук виходить сила, що перешкоджає демонам, одразу всміхнулась. Згадала фільми та мультфільми про магію та чарівників. «Може мені підібрати в лісі паличку та спробувати якісь закляття з Гаррі Поттера?» - ця думка розсмішила, одразу стало не так сумно, не так безнадійно. Звичайно, паличку шукати не буде, але трюк з невидимою стіною треба буде повторити.

​«А якщо цей кіготь, що зараз в моїй спині змусить мене все забути?» - Мілана зупинилась, перелякано торкнувшись шраму. Цього не має статись, це не можливо. Вона згадала батьків, бабусю, дідуся, кішку. Вона спробувала уявити табір та радісне безтурботне життя. Одразу відчула огиду. Ні, не діє. «Хоча можливо, це буде з часом» - дівчину пересмикнуло, вона спробувала відігнати ці думки.

​Піднявши голову на дитячий майданчик, дівчина нахмурилась, але рушила до криниці. Вона добре пам’яталавідображення, що не хотіло повторювати рухи дівчини. Це лякало, але можливо, це дасть якісь нові думки? Мілана підійшла до криниці, підперла руками каміння та подивилась вниз. Вона побачила зорі та себе. Перелякане обличчя, волосся звисає з плечей. Аж раптом відображення показало язика та засміялось.  Мілана відчула мурахи по спині, оскільки почула свій сміх у себе в голові. Це було дивно та жахливо, адже сама вона не сміялась. Дівчина зібрала волю в кулак, заспокоюючи себе.