Глава XXII

Дивний птах заспівав свою пісню. Це був трохи жалібний спів, схожий на спроби не талановитого виконавця, заспівати популярну пісню. Від цього співу, інші птахи почали протестувати, здійматись у небо, покидаючи ліс.

​Сонце зійшло, освітило галявину з дитячим майданчиком. Тепло почало прибувати, рознесене вітром та свіжим лісним повітрям. При цьому, сосни стояли на місці, наче ігноруючи присутність того самого вітру. Крони стояли пишні, не рухались, засмагали на ранкових проміннях сонця.

​Спочатку здалось, що галявина абсолютно пуста. Озеро спокійне, інколи вискакує риба. Навколо росте тихий мирний очерет, та пісок, що стелиться біля входу до води. Трохи далі дерево, на якому спить повненький хлопець. Вогонь давно згас, холодний та сонний, лише сонце спробувало його нагріти, та від цього жар не з’являється.

​Біля дитячого майданчику, поряд з розбитою стіною, зачепившись рукою за криницю, спала дівчина з рудим волоссям. Було враження, наче вона без сил провалилась в сон, намагаючись когось докричатись, або вилізти в ту саму криницю.

​З однієї з стін лісу захитались кущі. Вмить, вони відхилились в сторону, на галявину вийшла дівчина, тримаючи хлопця, що ледь переставляв ноги. Вони зупинились, зітхнули, та подивившись на дерево, пішли саме до нього.

​Мілана тягнула Івана, хоча в неї вже не було на те сил. Вона була повністю абсолютно мокрою, він напруги та ваги хлопця. Іван же не говорив, все бачив в тумані. Він не розумів, що відбувається, але переставляв ноги, оскільки його хтось тягнув вперед.

​Дівчина зібрала останні сили, потягла Івана до дерева, на якому друзі ночували в цьому тимчасовому таборі. Ще декілька кроків, вони вийшли на галявину з багаттям. Мілана чортихнулась, побачивши, що вогонь не горить, Діма спить на дереві, а Лізи взагалі не було видно.

- Агов, - крикнула Мілана, опускаючись на землю, поклала свою ношу, - тут є хтось живий?

Іван сів на траву та просто подивився на багаття, не відриваючи свого погляду. Навколо тихо та спрокійно. Дітей ніхто не зустрічав. Це доволі сильно здивувало Мілану, адже хоча б одна дитина мала бути на варті. Все ж таки криниця відкрита, з тунелю що завгодно могло вискочити.

- Діма, де Ліза? – питала Мілана та почала трясти того за плече, - прокидайся!

- Що сталось? – пробубнів Діма, перевертаючись, - я сьогодні на варті? Мар’яна так вирішила?

- Яка ще Мар’яна, - Мілана почала сердитись, - ти що забув, що ми не знайшли табір з іншими дітьми.

- Як не найшли? – Діма сів на гілку, подивився на дівчину сонними очима, - ти про що?

Хлопець почав перелякано озиратись по сторонам. Він дійсно не розумів, де саме зараз знаходиться. Наче галявина, але дуже широка. Крім Івана, що сидів на землі та Мілани, що стріляла блискавками з очей, нікого не було. Дива!

Мілана махнула рукою на хлопця на дереві та почала озиратись по сторонам. Вона побачила Лізу, що лежала біля криниці. Вона побігла щосили до дитячого майданчику, впала на коліна біля рудої дівчини та почала трясти її. Деякий час, та не реагувала, але потім опустила руку та почала штовхати. Ліза різко відкрила перелякані очі та подивилась на Мілану. Секунду сиділа та не рухалась, потім кинулась до подруги та міцно обійняла. Майже одразу вона почала плакати, щось бубніти та трястись.

- Що з тобою? – спитала Мілана, спробувавши відірвати подругу від міцних обіймів, - чому ти плачеш?

- Мілана, - ще сильніше заплакала Ліза, - Діма стрибнув в криницю, - вона показала рукою на біле каміння, - я не встигла! Я мала його зупинити, - нова хвиля слізпотекла з очей, які вона швидко почала розтирати.

- Лізо, - насупилась Мілана, - я не розумію. Ми з Іваном прийшли на галявину, Діма спить на дереві, - вона підозріло обернулась в сторону дерева, але побачивши повного хлопця, вказала на нього рукою, - он він.

Руда дівчина припинила плакати, підскочила на ноги та поглядом знайшла Діму. Вона почала кричати щось гнівне та побігла в сторону дерева, не дивлячись під ноги. «Що тут коїться?» - подумала Мілана та побігла за подругою. Як тільки Ліза добігла дерева, Діма вже стрибнув на землю та почав розминати руки та ноги. Руда дівчина влетіла в хлопця та почала бити його руками, кричати та плакати.

- Ти бовдур дурний! – закричала вона, - я тебе не навиджу! – дівчина била Діму, той намагався захистити себе, - ти ідіот! Навіщо ти стрибнув в криницю?

- Яку криницю? – Діма підняв плечі та розвів руки, - я не розумію. Я мав сьогодні йти на варту до паркану, що веде до струмочку, так сказала Мар’яна вчора ввечері. – він подивився навколо, - де ми зараз опинились? Де всі діти?

- Ти дійсно вважаєш, що ми мали бути в таборі? – запитала Мілана, що тільки но підійшла до дітей, - ти пам’ятаєш про велетня дуба?

Діма нахмурив брови, мотаючи головою в сторони. Він дійсно не розумів, про що йде мова. Він не розумів, що саме відбувалось в останні дні. «Це неймовірно!» - подумала Мілана та потягла за собою Лізу. Як тільки дівчата відійшли в сторону, вона попросила руду дівчину розповісти про вчорашній день.

Ліза, схвильовано та швидко почала розповідати про те, що сталось, коли вони були разом, коли вона побігла до тунелю. Згадала про страшну істоту, що вилізла з криниці. Вона сором’язливо повідомила, що побігла до лісу, лишивши Діму одного. Розповіла про лісове озеро, до якого потрапила через тунель. Саме на тому озері почалась її історія блукання лісом. Про підводну церкву, Аринку та бабусю. Вона розповіла, що Аринка наполягала на втоплені, щоб потім провести дивний обряд лікування, ремонту людини. Вона втекла та, прийшовши назад, отримала гіллякою по голові. Вона розуміла, що Діма це зробив не спеціально, він був переляканий, він чекав когось іншого. Та коли, руда дівчина отямилась, в останній момент, побачила як хлопець, переліз криницю та стрибнув вниз.