Глава XXI

Мілана заскочила в тунель, що закривав денне світло. Дерева наче загомоніли, зашелестіли листям, вітаючись чи погрожуючи. Дівчина на мить спинилась, але глибоко зітхнувши, рушила вперед. Саме цим тунелем, вона йшла за Аринкою, дівчинкою з зеленими очима. Хто міг подумати, що це була пастка, та до чого могло все привести, якби вона не вирвалась? Мілана одразу відчула, що шрам на спині почав свербіти, вона одразу завела руку під футболку та відчула його.

​Мотнувши головою в сторони, звела брови, дівчина зосередилась на тунелі. Треба негайно знайти Івана. «Він в небезпеці» - промайнуло в голові, але цього разу Мілана задумалась, чи її це голос? Божевілля, що відбувалось декілька днів, настільки заплутало думки, що було навіть дивно як друзі можуть думати та приймати якісь рішення.

​Раптово, попереду щось тріснуло, Мілана зупинилась та прислухалась. У відповідь лише тиша. «Це вже мабуть параноя» - сама собі всміхнулась дівчина та чкурнула вперед. Єдине, що її дуже засмучувало, так це те, що з кожним кроком – навколо ставало темніше та темніше. Тунель не був прямим, він трохи уходив в сторону, тому побачити вихід було не можливо. Нічого особливого там не було – сосни, велетень дуб. Але можливо, вона б змогла побачити Івана.

​Темрява зашкодила роздивитись вихід, адже коли Мілана дійшла до самого кінця, то побачила лише чорну пляму замість лісової галявини. Вона зупинилась та придивилась в темряву. Нічого не було видно, навіть силуетів дерев, вже не кажучи про людину чи істот. Нічого. Дівчина обережно зняла лук, витягла стрілу, підготувалась. Тунель був дуже вузьким, але варто було захистити себе, не дивлячись на зустріч.

​Мілана закрила на секунду очі, потім відкрила їх, глибоко вдихнула та зробила крок на галявину. Несподівано, навколо все залилось білим кольором, настільки яскравим, що вона навіть не встигла зрозуміти, що відбувається. Рефлекторно заплющила очі, але стрілу не відпустила. «Що відбувається?» - промайнуло в голові, дівчина відчула біль в вухах. Щось почало тріщати, все голосніше та голосніше. Коли звук став нестерпним, дівчина закричала та відкрила очі.

​Дівчина одразу перестала кричати, очі одразу звикли до денного світла. Мілана відкрила рота від здивування, не розуміючи як їй реагувати на те, що вона бачила перед собою. Це взагалі був не ліс. Вона опустила лук, зняла стрілу та деякий час просто розглядала все навколо. Сонце як і потрібно, стояла на небі, трохи готуючись до вечора. Але було світло, тепло. Було дуже тихо, навіть вітерець не дув.

​«Знайдена» лісом дитина стояла біля старого спортивного майданчику, що був на краю футбольного поля містечка. Поле поросло високою травою, тут явно давно не грали у футбол. Лише земляна бігова доріжка була без рослинності, за довгий час вибита повністю ногами спортсменів.

​Мілана одразу впізнала це поле, адже дуже часто вона, разом з Анею, гуляли тут. Он праворуч невеличка галявинка, саме там дівчата влаштовували пікніки, надійно закриті гілками рідких дерев. Ліворуч здіймалась будівля будівельного супермаркету, стіни якого були пофарбовані в синій колір, автомобільний майданчик, закритий кущами.

- Я вийшла з лісу? – сама себе спитала Мілана вголос, - як це можливо?

Дівчина кинула лук та стріли на землю, біля спортивного майданчику. Вона щосили побігла через поле, до житлових будинків. Вона хотіла якнайшвидше дістатись дому. Там бабуся, там дідусь. Напевно батьки теж вже давно приїхали, шукають свою доньку. «Скільки я була в лісі?» - спитала себе Мілана, не жалкуючи сил, розмахуючи руками.

Дівчина вискочила з поля через дерев’яну арку, перебігла дорогу, та чкурнула між двома житловими будинками. Одразу, за клумбою, звернула вправо та за декілька метрів звернула вліво. «Ще трохи» - Мілана заплакала, але сльози не витирала, не було часу. Вона бігла вперед. Попереду лише два будинки та продуктовий магазин. Вона майже вдома. Руки затремтіли, ноги почали підгинатись, але вона трималась. Напруживши все тіло, дівчина прискорилась як могла.

За декілька хвилин, пробігши супермаркет, побачила знайомі берізки, що росли біля її дому. Вона підскочила до першого парадного, заціпивши колючі кущі та майже стрибнула до сходів, всередину. Піднялась на другий поверх та налетіла на металеві двері, почала щосили тарабанити по ним кулаками. Мілана плакала, не стримуючи емоцій. Вона била по дверям, що було сил, аж поки не відчула біль в руках.

Зупинившись, дівчина спробувала втамувати хвилювання та калатання серця в грудях. Дихала важко, ковтаючи трохи затхле повітря в будинку. Постояла декілька хвилин, але не почула метушні за дверима. «Нікого немає вдома?» - подумала Мілана та насупилась. Вона знову почала бити по дверям, згадала за дзвінок та подзвонила. Мелодії не почула, певно не було електрики.

- Відчиніть, - крикнула Мілана, стримуючи ридання, - це я! Я повернулась! Це Мілана!

Минуло хвилин десять, як дівчина зрозуміла, що їй точно ніхто не відчинить двері. Вона згадала за ключі, опустила руки до кишень та чортихнулась. Коли вона приїхала до містечка, дідусь передав ключі онучці, оскільки вона доволі доросла, сама могла відкрити двері. Але ключі лишились в рюкзаку, а рюкзак на поляні, з друзями.

Мілана зупинились, завмерла, згадавши дітей, що лишились в зачарованому лісі. Вони не знайшли вихід як вона. «Може я сплю?» - спитала себе дівчина, одразу вщипнула себе та ойкнула від болю. Розтираючи пошкоджене місце, Мілана розвернулась та вийшла з парадного, на внутрішній двір. Вона спиною відійшла до спортивного майданчику, заглядаючи на другий поверх у вікно бабусі та дідуся. Деякий час стояла та видивлялась рухи на кухні. Було тихо.