Глава XX

​Зі сторони дитячого майданчика Ліза побачила спалах, він освітив тінь, яка зненацька вилізла з криниці. Потім темрява, сам гадай, що саме там відбувалось зараз. Та несподівано почувся тріск, схожий на клацання пальців. Ліза одразу зрозуміла, що це не просто клацання, це хруст кісток. Невідома істота вилізла та розминає кістки, які нажаль тріщать. Руда дівчина відчула, що в неї зігнули коліна, затряслись ноги. Руки вмить спітніли, а холодок пробіг по спині. «Я наче потрапила в фільм жахів» - подумала вона та перестала себе контролювати. Думки миттєво заполонили голову, збившись в неймовірний хаос. Ліза заплакала, не розуміючи, чому саме плаче. Від страху, злості чи безнадії.

​Дівчина кинула зброю, як в тумані розуміючи, що Діма стоїть поряд. Вона розвернулась, виставила руки вперед та побігла щосили. Вона сподівалась, що її друг зробить те саме, але він залишився на місці. Лізі здалось, що вона кричить «Тікаємо!», але насправді вирвався лише хрип, навіть не схожий на окремі слова. Вона кинулась в темряву, їй було все одно. Вона мала врятуватись від страшної істоти, що визирнула з криниці, будь-якою ціною.

​Ліза бігла не розбираючи дороги. Єдине, що було в голові більш зрозуміле – це бігти в тунель, там де Мілана та Іван. Втрьох вони зможуть здолати будь-кого, але зараз, в темряві, з звичайними гілляками – вони не зроблять нічого. Руда дівчина почула, що Діма гукає її, просить повернутись. «Нічого, він зрозуміє, що треба бігти! Він зараз прийде до мене, і ми разом кинемось шукати наших друзів» - так заспокоювала себе дівчина, все більше наближаючись до тунелю.

​Зупинившись біля краю стіни лісу, Ліза розвернулась та покликала Діму. У відповідь була тиша. Далеко горіло багаття, освітлюючи хлопця, що стояв спиною, але тримав гілляку перед собою, готовий до битви. Але з ким? Щойно, дівчина почула протяжне «О», її почало трясти, вона заскиглила, як побита собака та кинулась в тунель. Діма наздожене, обов’язково наздожене.

​Прохід був неймовірно вузьким та не зручним. Час від часу, Ліза отримувала удари гілками по обличчю. Час від часу, налітали комарі, що не давали проходу. Вона відмахувалась руками, кричала, плакала, але бігла далі, не зупиняючись ні на секунду. Попереду було видно світло, наче тут ніч, а там день. Лише нахмурившись, Ліза прискорилась та вискочила з триклятого тунелю, в синцях, ударах та подряпинах.

​Дівчина побачила пісок під ногами та впала на коліна. Вона підперла себе руками та закрила очі, намагаючись вирівняти дихання. «Діма, сподіваюсь, ти зараз прийдеш! Я не хотіла тебе лишати самого!» - виправдовувалась перед собою руда дівчина. Вона деякий час не рухалась, але відчувши прохолоду та запах водоростей, підняла голову та відкрила очі.

​Ліза підскочила від несподіванки, оскільки перед собою бачила не саме озеро, на яке вона приїхала разом з батьками. Серце сильно та швидко закалатало в грудях, вона почала оглядатись. Надворі був не день, але десь сутінки. Чи то вже ранок прийшов, чи тільки вечір настав. Дивно, адже тільки но на дворі була ніч та зорі. «Просто вже почало світати» - заспокоїла себе Ліза та швидко пішла вперед, до води.

​По словам Мілани, в цьому тунелі мав бути велетень дуб, а не лісове озеро. Ходять легенди, що колись тут стояла церква, яка пішла під землю, оскільки підводні джерела вийшли назовні. Але чи була це правда – ніхто не знав.

​Ліза оглянула все навколо. Доволі велике озеро, яке обступили високі дерева. Посеред озера два невеликі островки, на яких теж росли дерева та кущі. З одного з островів йшла коса, недалеко від того місця, де зараз стояла дівчина. «Про озеро Мілана нічого не казала» - здивувалась Ліза та пішла вперед.

​Підійшовши до води, вона опустилась на коліна та подивилась на тиху гладь води. У відображені побачила себе, брудну, з нечесаним рудим волоссям. Деякий час дивилась, потім показала язик та вдарила рукою. Вона хлюпнула, зображення дівчини зникло, розірвалось. Невеликі хвильки пішли в різні сторони.

​Ліза піднялась та ступила в озера. Прохолодна вода почала колоти ногу дівчини, від чого вона закрила очі та почала насолоджуватись цим. «Як приємно повернутись на початок» - проскочило в голові, дівчина відкрила очі та почала розглядати берег.

​«Мамо!», «Тато!» - почала кричати руда дівчина, але у відповідь не почула нічого, лише тиша, що розходилась від відлуння, а потім знову сходила на своє місце. Навколо озера нікого не було. Ліза швидкими кроками зайшла у воду по пояс, намочила обличчя, розтерла руки. Надворі була ніч, зараз ранок. Потрібно швидко прокинутись, думати, що робити далі. Холодна вода в цьому дуже допомогла. Дівчина одразу відчула прилив сил.

​Вона вискочила до берегу, залишаючись у воді. Прохолода приємно піднімалась з мокрих ніг, догори. Дівчина глянула в сторону тунелю, який так і тягнув небезпекою, але звідти Діма все не вибігав. «Що ж робити!» - подумала дівчина та насупилась.

​В цей момент вона відчула як до ніг прийшла хвиля, приємно огортаючи. «Але звідки хвиля?» - не встигла подумати Ліза та опустити погляд, як щось сильне вхопило за ногу та потягнуло на себе. Руда дівчина не втрималась та впала у воду. На секунду занурившись обличчям в прохолоду, ковтнувши лісової води, вона винирнула та закашляла. Вона продовжувала повзти на глибину, відчуваючи щось наче коріння, що обгорнуло вже й другу ногу.

​Ліза спробувала заціпитись руками за пісок на дні озера, але результату це не мало ніякого. Вона закричала та почала хлопати руками по воді, розкидаючи бризки навколо себе. Спочатку щось тягнуло її просто вглиб озера, але потім різко пішло на дно, затягуючи дівчину за собою. Вона закричала від страху, та почала гребти руками. Але сил було не достатньо. Ліза набрала повні груди повітря та затамувала подих, занурившись у темну холодну воду.