Глава XIX

Мілана проводжала хлопця до самого лісу. Коли він зник в тунелі, що показали Аринка, серце дівчини відчутно застукало в грудях. «Це дуже погано, що він пішов сам» - подумала дівчина та стисла кулаки. Іван правий, що Аринка та Костя намагаються спантеличити дітей, змушують їх боятись та страждати. Лише так вони зможуть взяти над ними контроль.

​Шрам на спині засвербів, від чого Мілані стало не по собі. Що тепер з нею буде? Вона в будь-який момент може забути власний дім? Батьків? Улюблену кішку? «Це не можливо!» - вона замотала головою в сторону. Ліза, що стояла поряд, обійняла подругу та всміхнулась. Вони впораються, обов’язково впораються.

- Пам’ятаєш, ти питала мене за озеро та батьків? – несподівано спитала Ліза, - я не дала відповідь тобі, я не знала як тобі це сказати. – вона насупилась та помовчала, підбираючи слова, - я хочу додому, але не до батьків. Вона постійно сваряться, - вона подивилась уважно на Мілану, - тоді на озері все було добре була гармонія. Але нам варто повернутись додому, і мамо з татом починають сваритись. Якось так.

- Вибач, що запитала за це, - засмутилась Мілана, - мені просто було не зрозуміло, чому діти, що живуть у таборі – не прагнуть знайти вихід. Навіть Аня, з якою я прийшла, за декілька днів перестала сумувати за домом.

- Цікава інформація, - сказав Діма, що стояв поряд та все чув, - я постійно ламав голову над цим питанням, але не мав сміливості когось спитати за це. Я теж хочу додому, але не знав, що робити.

- Ми говорили з Іваном за дітей з табору, - погодилась Мілана, - він був спантеличений цим дивним фактом. – вона всміхнулась, - отже, в подорож до велетня рушили саме ті, хто хотів знайти вихід, - дівчина подивилась на Лізу, потім на Діму, - ми в чотирьохцього прагнули. Тому, Костя так жадав не відпускати нас з полю зору. Він боявся, що ми щось зрозуміємо.

Друзі деякий час стояли, говорили та постійно кидали погляди на дитячий майданчик, з розламаною стіною, криницею. Через деякий час, діти домовились, що хтось один буде постійно слідкувати за криницею. Якщо хтось з неї почне вилазити – треба обов’язково гукати інших. Будуть відбиватись як вміють, та чим можуть. Іншого виходу все одно не було.

Сонце піднімалось все вище, навколо збільшувалась температура. Дівчата збігали на озеро та деякий час купались та засмагали. Змінили Діму на варті. Ліза зібрала трави. Хлопець же вирішив теж пірнути, не забув з собою списа, в надії все ж таки спіймати рибу.

За годину, з того часу, як Іван пішов в ліс, здійнялось каркання. Друзі здивувались, адже за весь час, що вони були в цьому триклятому лісі, ворон ніколи не бачили та не чули. Мілана почала хвилюватись за Івана, постійно поривалась йти до лісу, на допомогу. Але Ліза та Діма відмовляли її. Треба трохи почекати – казали вони. До того ж, якщо щось сталось, Іван сильний та сміливий. Та з часом, каркання припинилось, настала тиша.

День потроху почав закінчуватись, від чого хвилювання лише збільшились. Тепер не тільки Мілана постійно слідкувала за виходом з тунелю, але й Ліза та Діма. Трави зібрані, та їсти не хотілось. Риба продовжувала плавати в озері, спроби хлопця не мали жодних результатів.

- Ні, це не діло, - Мілана підскочила, - я маю йти за Іваном, - вона схопила лук та стріли, - якщо з ним щось трапилось, він чекає на нас. А ми тут просто сидимо та боїмось, - вона подивилась на друзів та розвела руки.

Діма та Ліза замахали перелякано головами, погоджуючись з дівчиною. Домовились, що один слідкуватиме за криницею, інший за тунелем. Мілана махнула рукою та побігла до лісу. Зрозуміло, що Іван мав перевірити велетня, але його відсутність – це дуже поганий знак. Дівчина підскочила до кущів, відвела в сторону та зітхнувши, чкурнула всередину.

Довгий час хлопець та дівчина сиділи та мовчали. Діма підкидував дрова в вогонь, брав одну-дві травинки та поволі жував. Ліза сиділа обійнявши коліна та не відривала погляд від криниці. Сонце почало ховатись за лісом, від чого сутінки потроху заходили на галявину. Небо було чистим, без хмаринки, швидко почало темніти, від чого зорі засяяли, заповнюючи простір навколо.

- Тобі не здається, що потемніло дуже швидко? – спитав Діма, підсовуючись до Лізи, - мені якось не по собі.

Руда дівчина мовчала, але почала хитатись на місці. Вона дуже нервувала, але погляд не відводила від дитячого майданчику. Щоб відволікти подругу, Діма тихо почав згадувати історії з табору, не того де діти вимушені були жити весь цей час, а табору, з яким він зайшов до лісу. Ліза наче слухала, але нічого не говорила, не коментувала.

Раптом, дівчина випрямилась та підняла руку, показуючи на криницю.

- Там щось ворухнулось, - тремтячи сказала вона, - я бачила, як щось ворухнулось всередині, біля криниці.

Діма підскочив та схопив гілляку. Він уважно подивився на майданчик, але в сутінках нічого не можна було розгледіти.

- Тобі напевно здалось, - заспокоїв хлопець, не побачивши нічого крім тіней, що розкидало багаття, - якщо довго дивитись в одне місце, здається, що там щось рухається.

Ліза повільно встала на ноги, не опускаючи руки, не відводячи погляд. Її трясло, і це було не від холоду. Паніка та страх заповнили руду дівчину повністю. Вона почала важко дихати. Несподівано, зі сторони лісу почувся крик сови, від чого Ліза тихо застогнала, прибравши руки до обличчя. Вона заплакала, але Діма швидко обійняв дівчину, притулив до себе.

Біля криниці стрибнула тінь, на що хлопець одразу звернув увагу. Холодок пробіг по спині, він відчув, як почали трястись його руки. Він швидко відпустив Лізу, розставив ноги та обома руками схопився за гілляку.