Глава XVII

Іван прокинувся від того, що його хтось штурхав за плече. Не розуміючи, що відбувається, хлопець відкрив сонні очі. Він позіхнув та зосередив зір на людині. Перед ним стояла Ліза та всміхалась всіма зубами. Руда дівчина повідомила, що зараз його черга ставати на варту. Навколо було ще темно, зорі та місяць освітлювали галявину. Тиша говорила сама за себе, все було спокійно, без пригод.

​Хлопець був впевнений, що має щось відбутись, поки вони на цій дивній галявині. Його не покидало відчуття штучності. Наче, це дійсно не галявина, а великий ігровий майданчик, побудований лише для «знайдених» лісом дітей.

​Піднявшись, Іван розв’язав мотузку, сів та смачно позіхнув. Він махнув рукою Лізі, щоб та лягала спати. Сам же потягнув руки в сторони, подивився вниз, на землю, що освітлювалась вогнем та зіскочив. Хлопець глянув на Мілану та Діму, що мирно спали на своїх місцях. Всміхнувся. Вони вчотирьох декілька днів, а в нього було відчуття, що він не пошкодує навіть власного життя, аби захистити цих дівчат та хлопця.

​Відчувши бадьорий та приємний настрій, Іван підійшов до багаття. Оглянув дрова, декілька взяв та підкинув у вогонь. Багаття зреагувало миттєво, повернувши тепло та світло. Хлопець деякий час стояв та дивився на язики вогню, потім оглянув галявину. Все було тихо та спокійно, лише тіні багаття бігали та мерехтіли, відбиваючись від стін лісу. Дивне це місто, погане. Такі думки майнули в голові. Але потім погляд зупинився на озері.

​Іван всміхнувся сам собі, поглянув на дерево з дітьми, потім оглянув знову ліс. «Вирішено! Треба пірнути у воду!» - подумав хлопець та чкурнув до води. Зупинився, оглянув спокійну та сплячу гладь озера. Підійшов та зачерпнув рукою воду, намочив обличчя. Неймовірна прохолода. Напевно трохи крижана вода, обличчя легко закололо.

​Мисливець тихо та обережно зайшов у воду по пояс та пірнув з головою. Секунд десять він був під водою, відчуваючи воду навколо себе. Це завжди заспокоювало, надавало сил. Такого ефекту не отримаєш дома у ванні чи в душі. Лише велика кількість води навколо заспокоювали хлопця.

​Іван винирнув, відкрив рота та вхопив повітря. Одразу відізвався теплий легкий вітерець, що більше зігрівав ніж охолоджував мисливця. «Тепер на вахту!» - подумав Іван та вийшов з води. Підійшовши до багаття, хлопець сів на землю та витягнув руки ноги ближче до тепла. Не пройшло й декілька хвилин, як відчувалось, що вода майже зійшла, тіло висохло.

​«То що тепер будемо робити, друзі?» - Іван подумав про себе, звертаючись до дітей, що мирно спали на дереві. Дійшовши до дубу, вони не знайшли ніяких підказок, хоча було дивно, що ліс так намагався перешкодити шлях до велетня. Вони дійшли, вони вибрались на самий верх. Нічого.

​Та коли, вони вирішили повернутись, ліс не пустив до табору. «Ти вже виріши, що тобі від нас треба!» - хлопець подивився на стіну дерев, звертаючись до лісу. Підказок не даєш, до табору не пускаєш. «А якщо ліс просто ліс?» - подумав Іван та звів брови. Якщо Костя, що насправді олень, вирішив знищити дітей за непокору? Сиділи собі в таборі, горя не знали. Тут вирішили кудись йти. Можливо в велетні немає ніякого сенсу? Можливо, сам факт того, що вони покинули табір – це розгнівало ліс? Чи Костю? Можливо, справа лише в олені?

​Олень та рись, яку бачила лише Мілана, живуть в проміжному світі. Костя може з’являтись в цьому лісі у вигляді хлопчика. «Рись виходить теж може?» - одразу з’явилось питання в голові. Можливо, в таборі хтось з дітей – це рись? Хлопець подивився на полум’я та спробував проаналізувати всіх, але проблема в тому, що Костя вів себе як і всі діти. Як можна виявити рись? Це може бути Мар’яна, Микола, Василь. «Ні, Василь точно ні» - Іван помахав головою в сторони. Він такий тихий, постійно згадує дім, хоча через батька не дуже й спішив повертатись. Можливо, дійсно Мар’яна? Вона так печеться тим табором, що інколи це дратувало.

​Дві істоти, олень та рись, що в світі лісу грають роль дітей – спостерігачі за справжніми дітьми. Але навіщо нас тримати в цьому лісі? Питань все ж було більше, ніж відповідей. З велетнем не зрозуміло, з табором – також. «Ми лише знаємо, що є цей клятий ліс, клятий проміжний світ та кляті вартові» - подумав Іван, потерши скриню.

​Хлопець позіхнув та піднявся на ноги. Всі ці думки так втомлювали його, що він відчув бажання лягти та заснути. «Не можна!» - сам себе посварив хлопець, інші діти будуть в небезпеці. Врешті решт, що заважає зараз якомусь вовку сидіти в кущах та чекати, коли згасне багаття а потім зненацька кинутись на своїх жертв?

​Підкинувши ще трохи дров, Іван підпер дерево та дивився на вогонь. Він хотів себе відволікти, згадуючи прийоми мисливства, пастки для звірів. Час від часу, посмішка заходила на обличчя хлопця, коли він згадував навчання батька, спільні полювання. Згадалась остання вилазка в ліс, коли він хотів справити враження на батька – принести з самого ранку спійманих зайців чи білок. Але з того моменту, вже більше трьох місяців назад, він невпинно шукає вихід з цього лісу.

​Іван на секунду закрив очі, згадуючи складну пастку, як треба провести мотузку, встановити палиці. Несподівано відчув, що завалюється, відкрив очі, захлопав віками. Він майже заснув, але вже сон минув. «Все добре!» - подумав Іван та сів зручніше. Одразу згадав матір, що постійно готувала перекус, коли вони з батьком ходили в ліс. Це було завжди доречно та неймовірно смачно. Хлопець закрив очі та спробував уявити найсмачніший бутерброд, що робила матір. Хліб, сир, бекон, зелень, можливо варене яйце. Неймовірно. Фантазія розігралась у хлопця настільки, що перед очима він вже бачив багато різних смачних страв. Деякі готували лише на дні народження, деякі кожні вихідні, деякі кожен день. «А до чого це все я згадую?» - сам себе запитав Іван, в останню мить розуміючи, що він всі ці образи дивиться вже дуже та дуже давно. Він заснув! Прокляття!