Глава XV

Дівчина напружилась та піднялась, обперши землю руками. Вона встала на ноги та почала витрушувати себе. Голова перестала боліти, але ще відчувалось, що її хитає. Вона підняла погляд на друзів, побачила що Ліза та Діма відійшли на декілька кроків назад. Вони були злякані, наче боялись саме Мілану.

- Ти хто? – спитала Ліза, дивлячись у вічі подрузі, - ти була з нами а потім наче розтанула в повітрі.

- Я звичайна дівчина, як і ти, - з сумом сказала Мілана, - але виявляється, я дещо вмію робити. Спочатку я думала, що я збожеволіла, але це не так. – вона помовчала та показала рукою в сторону, де щойно був Костя, - а куди дівся наш хлопчик?

- Він так само розчинився в повітрі, як і ти, - сказав Діма погрозливо тримаючи гілляку – але трохи згодом.

- Цей малий, - Мілана зітхнула, - це той самий олень, якого ми всі бачили, коли вперше потрапили в цей клятий ліс.

Іван опустив лук та здивовано поглянув на Мілану. Дівчина попросила заспокоїтись всіх та дати їй можливість розповісти все, що знає. Вона остаточно зрозуміла, що не божевільна, тому немає тепер сенсу ховати щось від друзів.

Дівчина розповіла про оленя та рись, що мешкають у проміжному світі сутінків. Вона також пояснила, що має можливість потрапляти в той світ. Хоча про це вона дізналась саме тут і зараз. Раніше, вона потрапляла в сутінки не маючи на це наміру, випадково. З цього моменту все змінилось. Ліза та Діма помітно заспокоїлись, опустили зброю, а Іван сів на землю та поклав лук біля себе.

Отже, клятий ліс тримає дітей в своєму світі, а сутінки – це дивовижний коридор, по якому можна потрапити додому. Як це зробити – поки не відомо. Що тепер чекає на друзів – теж не відомо. Але Мілана звернула увагу на те, що Костя, який був тим самим оленем, теж не знав про можливості Мілани. Він був дуже здивований побачити дівчину в сутінках, але маючи можливість бути одночасно скрізь, повернувся до проміжного світу.

Іван піднявся та запропонував йти до табору. Потрібно розповісти все це іншим та разом подумати над рішенням. Він все ж мав надію, що це не особливість Мілана – перехід в інший світ. Можливо, вона просто знайшла метод, а потрапити зможе кожен.

Друзі рушили в сторону табору, настрій був не зрозумілим. Йшли мовчки, майже не оглядаючись по сторонам. В будь-який момент, Костя знову міг з’явитись на дорозі, але Мілана чомусь була впевнена, що сьогодні більше не побачить його.

Пройшли ліщину, вийшли на відкриту місцевість, усіяну соснами. Минулого разу потрібно було пройти не менше години аби дістатись табору, тому вирішили поспішати. Сонце світить, вітерець гуляє та спека стає все більш нестерпною. До того ж гуділи животи, адже діти були голодними. В таборі зможуть відпочити, набратись сил. Надія загоріла в грудях дітей, що йшли та не зупинялись, хоча сил ставало все менше.

Минула година, друзі піднялись на пагорб та глянули вниз, туди де мав бути паркан та хтось з охоронців. Але, на превеликий жаль, вони побачили те, чого і не очікували навіть в самих страшних кошмарах. Діти побачили берег річки, обрив та домівки лисиць. Вона вийшли на ту дорогу, якою йшли до велетня-дуба.

- Що це за чортівня, - тільки й сказав Діма, кинувши гілляку на землю, - ми йшли до табору, а прийшли назад до річки?

- Не кричи, - зашипів Іван, - накликаємо лисиць на свою голову, не вистачало нам цих мілких хижаків.

- Але як ми тут опинились? – спитав тихо Діма, розлючено махаючи руками, - тепер ліс не пускає нас до табору?

- Мені здається, - Мілана зробила паузу, - що табір тепер нам не доступний. Ліс розгнівався на нас, він хоче нас покарати, - дівчина подивилась на друзів та вкотре зітхнула.

Друзі деякий час стояли на місці, мовчали та дивились на річку. Згодом, вирішили зробити другу спробу та знову вирушити дорогою до табору. Все ж таки, зустріч з Костеюбула шоком для всіх, можливо вони помилились напрямком? Але друга спроба вивела дітей саме на цей пагорб, де вони стояли вкотре за день. Попереду річка, пісочний берег та дорога до велетня-дуба.

Іван запропонував повернутись до дуба, але Ліза одразу почала махати руками, відмовляючись від пропозиції. Минулого разу, проходячи дивне густе повітря, що несподівано лопнуло – завдало шкоди рудій дівчині. В неї навіть від думки повторити ставало не по собі. Мілана вирішила втрутитись та запропонувала йти по річці вниз, можливо вони знайдуть зручне місце, де зможуть зупинитись та подумати, переночувати.

Діма погодився з Міланою, Ліза навіть чекати не стала, впевнено розвернулась в потрібному напрямку та пішла широкими кроками. Лише Іван насупився та почав щось бурмотіти під носа.

Річка була не широкою та повільною, берег пісочним. Діти легко вийшли на пісок, почали спускатись, ступаючи на тонкий берег. Йшли не поспішаючи, роздивляючись все по сторонам, але ніяких звірів поблизу не бачили. Навіть, лисиці, що минулого разу так жорстко зустріли гостей – не явились.

- Мені здається, - сказала Мілана всім, - що ліс не перешкоджає нам, оскільки ми не йдемо до дуба. Саме дуб – це щось важливе, але поки я не розумію чому саме.

- А ти ж бачила дуб в тому проміжному світі? – спитав Діма, - Іван казав, що ти зникла, коли впала до зграї оленів.

- Так, бачила, - відповіла дівчина та підняла винувато плечі, - дуб як дуб, нічого особливого я не помітила в ньому.

- Ясно, - пробурмотів Діма, дивлячись на воду, - я вирішив, що може дерево теж приймає іншу форму, як Костя та олень.