Глава XIV

Деякий час діти не могли зробити жодного рушу, аж раптом Ліза закричала та підскочила на гілці. В неї знову пішла кров з вух, але вона мала змогу рухатись. Руда дівчина вхопила Костю та почала трясти.

- Що ти взагалі таке? – закричала Ліза, - Що ти хочеш від нас?

Хлопчик, якщо це був саме хлопчик, не очікував такого, та перестав сміятись. Він оступився та замахав руками в сторони. Костя спробував вирівнятись та втримати рівновагу, але зробив ще один крок. Несподівано він зірвався, намагаючись потягнути за собою руду дівчину. Ліза прибрала руку та перелякано відскочила в сторону. Костя зник з очей, полетів вниз, з висоти велетенського дубу.

Друзі миттєво відчули можливість рухатись та кинулись на допомогу. Іван зіскочив на нижню гілку та подивився вниз. Мілана та Діма стрибнули та опинились поряд. Лише Ліза стояла на місці, відкривши рота, схопившись за обличчя. Діти поглянули вниз та побачили Костю, що лежав на землі, розкинувши ноги та руки наче зірка. Його очі були відкриті, такій ж чорні. Він не рухався. З такої висоти впасти – жодна дитина чи дорослий не зможе вижити.

- Чи варто лізти вниз? – спитав Діма, чухаючи голову, - я не знаю в що перетворився Костя, але це був точно не він.

- Ви теж бачите його чорні очі? – спитала Мілана, - такі самі очі були в оленя, саме в його присутності я не могла рухатись, - дівчина прошепотіла останнє на вухо Івану.

Іван подивився на Мілану, не скриваючи свого страху та злості. Вона мала йому розповісти все одразу – було написано на його обличчі. Мілана засмутилась, але собі пообіцяла, що все розповість. Сама вона не впорається з цими загадками та клятим лісом.

Друзі вилізли на гору, до Лізи. Руда дівчина була в тій самій позі, лише сльози почали текти з її обличчя.

- Я вбила його, - сказала дівчина, - я вбила людину.

- Подруго, - сказала Мілана, - я не впевнена, що це була людина. Ти бачила його очі? Як ти зрушила з місця? Ми не мали можливості рухатись.

- Я відчула, що щось намагається огорнути мене, - відповіла Ліза, - щось хотіло мене схопити, але в цей момент знову потекла кров, сила відступила. – вона зробила паузу, - та я бачила вас, я бачила, що ви стали наче кам’яні. Мені здалось, що якщо я почну трясти Костю, все мине.

- Так і відбулось, - погодився Іван, погладивши Лізу по голові, - але він сам цього не очікував, зірвався. Ти не винна в цьому.

Деякий час діти мовчали та час від часу дивились вниз чи по сторонам. Мілана сіла з Лізою, обійнявшись. Діма дістав ножа та поволі обробляв свою зброю – гілляку. Як тільки сонце остаточно сіло, хлопці та дівчата почали вкладатись. Обмотавши себе мотузками для страховки, лягли спати. Потрібно набратись сил, перезавантажити думки. Зранку будуть думати, що робити далі. Так прийшла ніч, засвітились зорі. Лише легкий теплий вітерець час від часу колихав листя крони велетенського дубу.

Мілана лежала, відкривши очі. Вона намагалась заснути, але сон не приходив до неї. В голові кружляли думки, події, не даючи відволіктись. Багато незрозумілих речей відбулось сьогодні. Вона відчувала де саме був дуб. Як це можна пояснити? Він притягував її, але коли вони дійшли до цілі, себе відкрив Костя. Він наказував повернутись до табору. Мілана одразу відчула себе домашньою тваринкою. Наче ліс спеціально вхопив дітей та вирішив, що вони будуть його розважати. «Але ліс це не жива істота!» - дівчина була впевнена, що думка про домашніх тварин – це повне безглуздя.

Не давало спокою те, що вона, коли впала, змусила все навколо зникнути. Дівчина не могла пропустити дітей, вилізши на дерево. Це не можливо як і не можливо саме зникнення тварин. Але ж рись не зникла? Хижак навпаки приходить кожен раз, коли вона потрапляє в ті загадкові сутінки. Як це пояснити?

З часом, Мілана відчула, що очі все ж втомились, віки почали потроху закриватись. Вона відчула втому, прийшов спокій. За декілька хвилин, вона все ж таки змогла заснути, в останній момент зрозумівши, що всі інші давно вже сплять. Темрява завітала, виштовхнула думки та занурила дівчину в забуття.

Снів не було взагалі, та коли Мілана відкрила очі, то побачила ранок. Це не були сутінки, це не була тиша, що завжди приходила разом з оленем. І самого оленя не було поряд. Звичайний ранок, з ранковим промінням сонця та співом пташок, що здіймались високо в гору, підхоплюючи крилами потоки вітру.

Мілана сіла та розмотала мотузку. Вона позіхнула та витягнула руки в сторону. Друзі ще спали, хоча та ж Ліза постійно рутилась, певно бачила кошмари. Як не крути, вона все ж дитина, яка хвилювалась за те, що вчора відбулось. Саме від її дій, Костя, чи що воно було, впав вниз. Дівчина миттєво глянула вниз та піднявшись, тихо рушила на нижню гілку. Спустившись, вона перехилилась та глянула на землю. Холодок одразу пробіг по спині, адже хлопчика внизу не було.

Дівчина швидко піднялась та підійшла до Івана. Вона почала легенько трясти хлопця за плече, аби не розбудити інших. Як тільки Іван відкрив сонні очі, Мілана притулила палець до губ, показуючи, що треба вести себе тихо. Хлопець сів та розмотав мотузку. Діти встали на пішли до нижньої гілки. Мілана показала рукою вниз, потім глянула злякано на Івана.

- Кості немає, - пошепки пояснила Мілана, після чого Іван чкурнув до краю гілки, - я прокинулась та згадала за хлопця. Його немає.

- Його хтось забрав, - чи то запитав, чи то погоджувався Іван.