Глава XIII

Вмить навколо опустились сутінки. Мілана швидко подивилась на друзів, що перелякано озирались навколо. Отже, це не тільки в її очах потемніло. Олені стрімко наближались до дітей, мовчазні та впевнені. Дівчина чітко розуміла, що там немає того самого оленя, що майже кожен день приходив до неї уві сні, чи наяву.

​Крикнувши іншим, Мілана побігла до дубу. Хлопці вискочили вперед, Ліза позаду. Що сили, група дітей чкурнула до безпечного місця. Ці тварини не були хижаками, але міцні копита легко могли завдати шкоди, тим більше що олені важать дуже багато, вони просто затопчуть хлопців та дівчат.

​Декілька хвилин бігу без зупинки, велетень виріс перед очима дітей. Безпека! Іван першим заскочив на стовбур дубу, вліз нагору, чіпляючись руками за широкі виступи кори. За ним виліз Діма, потім Костя та Ліза. Мілана стояла поряд та спостерігала за стадом, що майже наздогнало дітей. Мить, всі майже врятовані. Як тільки перший олень підскочив до дубу, спробував своїми рогами заціпити ногу Мілани, але лише торкнувся її. Тварини зібрались біля велетня та почали стрибати, незадоволено іржати.

​Тим часом, друзі вилізли на першу широку гілку, на якій можна було спокійно влаштувати ночівлю. Як було на початку, Мілана лізла останньою. Руки були мокрі від хвилювання, кора постійно зісковзувала, ноги зривались. Дівчина відчувала холодок на спині, руки та ноги тремтіли, вона спішила. «Це дерево дійсно особливе, якщо всі так намагаються нас вбити» - подумала Мілана та зробила останній крок до гілки.

​Несподівано, кора, на яку дівчина ступила, тріснула та зірвалась. Мілана впала животом на стовбур, забившись, втратила рівновагу. Вона закричала, хапаючись руками за гілку. Миттєво, Іван вискочив вперед, впав та спробував схопити Мілану за руки. Але він не встиг. Дівчина полетіла вниз, по стовбуру. Декілька разів вдарилась обличчям, розбила губу. Кров вмить виступила та розтерлась по обличчю. Мілана вкотре закричала та сповзла вниз. Вона зупинилась на землі, підігнувши ноги, аби не зламати їх.

​Олені швидко розбіглись в сторону та подивились на дівчину. Всі тварини опустили морди, виставивши вперед роги. Вони били копитами по землі та фиркали, погрозливо та різко. Мілана дуже забилась, їй було боляче навіть зробити рух. Вона лежала на землі та намагалась вирівняти дихання. «Що мені робити?» - спитала вона сама себе.

​«Піднімайся!», «Лізь нагору!», «Швидше отямся!» - кричали друзі. Іван розвернувся та почав спускатись вниз. Діма тремтячими руками схопив лук, натягнув стрілу та вистрелив в найближчого оленя. Стріла свиснула та просто відскочила від тварини. Олень незадоволено подивився на стрілка та фиркнув. В його очах можна було побачити гнів та сміх. Костя кинув гілляку, але інший олень підскочив та відкинув зброю своїми рогами.

​Мілана спробувала піднятись та ноги підвели, вона впала на коліна. Опустивши голову, тримаючись на руках та ногах, дівчина важко дихала. Цівка крові стікала з губ, падаючи на землю. Вона не могла зібратись з силами, в голові паморочилось.

​Іван же ліз вниз та кричав, щоб дівчина вставала, але вона не могла. Вона хотіла крикнути це, але не мала сил зробити навіть цього. Мілана зрозуміла, що тримається з останніх сил. Вона закрила очі, впускаючи темряву, виштовхуючи думки. Одна за одною, поки голова залишилась пуста. Лише темрява. Глибоко зітхнула та стисла віки.

​Несподівано, крики друзів та іржання тварин зникли. В вухах задзвеніло від тиші, тієх самої, що була на початку, тієї самої, що приходила коли приходили й неприємності. Перед очима Мілани одразу виник образ оленя з кривавими очима. Ще мить, закричав хлопець від божевільного страху. Жах накрив дівчину, паніка закричала в вухах. Стало неймовірно самотньо. Вона не втрималась та закричала, відкривши очі.

​Крик вмить обірвався, вона була сама. Сутінки навколо, тиша та абсолютно пуста галявина. Мілана швидко подивилась на стовбур. Івана не було, не було й друзів, що сиділи на широкій гілці дубу та кричали до неї. Не було навколо оленів. «Я точно збожеволіла» - лише прийшла думка дівчині.

​Хвилину чи дві, Мілана дивилась по сторонам, виглядаючи будь-які рухи та вирівнюючи дихання. Калатання серця потроху припинилось, воно вже не намагалось вискочити з грудей. Дівчина заплющила очі та зітхнула.

​Піднявшись на ноги, Мілана відчула, що сили повернулись до неї. Піднявши руку, вона торкнулась розбитої губи. Язиком спробувала затерти кров, у відповідь одразу відчула, як губа запекла, наче від вогню. Дівчина ойкнула, але стиснула зуби. Не час нити, не час плакати. Вона руками потерла скрині, широко відкрила очі. Останній раз озирнувшись по сторонам, дівчина розвернулась та рушила вгору.

​Де ділись олені – їй навіть думати не хотілось. А от щодо дітей, то вона певно втратила свідомість, а вони вирішили не чекати та лізти нагору. З такими думками, Мілана схопилась за виступи кори та рушила вгору. Крок за кроком, стримуючи біль в руках та ногах, вона лізла вверх.

​Як тільки вилізла на першу гілку, зупинилась, розім’ялась та чкурнула далі. Дуб був дійсно широким та зручним, нічого не заважало. Головне, не хвилюватись, не потіти, тримати руки сухими, а ноги ставити твердо. Десь на середині підйому, Мілана зупинилась, сівши на гілку, закрила очі та трохи відпочила. «Чому її не чекали?» - подумала вона, та відкривши очі подивилась вгору. Крона була широка та пишна. Навіть якщо там поставити велетенську машину – її ніхто не побачить. Що ж казати про дітей. «А куди ділись олені?» - знову думки заважали відпочинку. Вона впала та втратила свідомість. Можливо, тваринам цього було достатньо? Вони могли спокійно затоптати дівчину, та не стали цього робити. «І чому я так дивуюсь? Вже давно можна було звикнути. Треклятий ліс!» - Мілана вмить розізлилась, підскочила на ноги та схопилась за кору дерева.