Глава XII

Коли діти перейшли річку, вийшли на берег, не збиваючи натовпу, слідкували за ворогом. Погана новина була в тому, що почувши хижаків, з норок під деревом повилазила малеча та почала пищати, шукаючи батьків.

​Іван та Діма почали озиратись по сторонам, вони точно щось зосереджено шукали. Мілана та Ліза не розуміли, що відбувається, та не відривали очей з зграї лисиць. Хижаки все виходили з пагорба, їх було дуже багато. Дівчата нарахували не менше двадцяти осіб. Дорослі та поменше. Лисиці не зводили очей з дітей та погрозливо гарчали. Костя в цей час бігав по берегу та шукав собі велику гілляку.

​Декілька хижаків, певно матері, відділились від зграї та чкурнули до своїх домівок, до дітей, що пищали все голосніше. Вся інша зграя почала спускатись з пагорбу, бігти до берега ріки. В цей момент, Іван голосно закричав «Тікаємо!». Лисиці зірвались з місця, затявкали та кинулись у воду. Вони почали перепливати воду, прямуючи до гостей. Мілана зрозуміла одразу, що вони зайшли на територію хижаків. Вони вважають, що хлопці та дівчата вирішили вкрасти дітей, розвалити домівки. Вони атакували, вони хотіли помсти. «Але ми ж нічого не зробили!» - подумала Мілана та розвернувшись, побігла за іншими.

- У мене погані новини, - крикнув Іван, подивившись з-за плеча, - ми прийшли на чужу територію. Зазвичай лисиці не нападають на ворога, значно більше себе, але це інший випадок.

- А ще, - крикнув Діма, - погана новина в тому, що навколо немає низьких дерев, нам немає куди заховатись. – він з-за плеча глянув на Мілану та всміхнувся, - і лізти вгору як ти ми теж не вміємо, до того ж мотузок стільки немає.

Група дітей бігла прямо, в сторону велетня-дуба, оскільки іншого шляху не було. Або бігти та мати шанс втекти, або відчути тонкі гострі зуби на своїх ногах. Зброя звичайно є, але що п’ятеро дітей зробить проти двадцяти лисиць?

В цей час, хижаки перейшли річку та кинулись вперед. Вони гавкали та тявкали, клацали своїми маленькими пащами. Навіть матері, що від’єднались від зграї, розвернулись та почали перепливати річку. «Що ж нам робити?» - подумала Мілана та чортихнулась. Вона бігла вперед та активно махала головою, шукаючи хоч якесь деревце, на яке можна забратись. Іван сказав, що лисиці як собаки та вовки – не вміють лазити по деревам.

Дистанція між дітьми та хижаками скорочувалась, все ж таки хижаки мали коротенькі лапи, але їх було чотири. Ліза та Костя почали видихатись та все більше відставати від групи. Це була ще більша проблема, інші не зможуть покинути своїх друзів. «Думай, Мілана, думай!» - гнівалась на себе дівчина, вона мала щось придумати.

Мілана перестала махати головою, вона вдивлялась вперед, туди де мало бути потрібне велетенське дерево. Але навколо були лише сосни, що стояли на пагорбах або в ярах. Навіть кущів не було, хоча ці рослини ніяк не допомогли б у втечі чи захисті. Дівчина стиснула зуби та свій лук. Стріляти? Немає сенсу. Стріляти в русі? Це тільки в фільмах так гарно виходить, в житті малувато досвіду. Пройшло всього декілька днів, як Мілана взагалі почала стріляти з луку.

Дівчина відчула сморід, що йшов від лисиць та майже відчувала гострі зуби на п’ятках своїх ніг. Аж раптом, голова неймовірно сильно запульсувала. Вона відчула неймовірний страх, адже зараз може відбутись дуже жахливе – все це насправді. Мілана закричала від гніву, сльози потекли з очей. Саме в цей момент вона зрозуміла, що треба дивитись вперед. Наче в комп’ютерній грі, дівчина побачила силует дерева, за рядами інших дерев. Вона одразу зрозуміла, що це не просто галюцинація, це саме дерево-велетень.

Довго не думаючи, Мілана крикнула дітям, що треба бігти трохи правіше та показала рукою. Вся група була настільки налякана та втомлена, що питань не задавали. Всі побігли саме туди, куди вказала дівчина. Лише Іван звів брови та задумався, але нічого не сказав.

Мілана відчула в грудях надію, хоча не розуміла звідки взялась впевненість, що дуб саме там, що дуб – їх спасіння. Він неймовірно великий, якщо його так добре було видно з табору. А якщо на нього вилізти не буде можливості?

Несподівано, крикнув Костя. Всі діти повернули голови та побачили кров на його нозі. Він не впав, не зупинився, навпаки почав бігти ще швидке. Поряд з хлопчиком, але вже відступаючи бігла лисиця, паща якої була в крові. Діти не могли зупинятись, тому Костя біг та плакав. Йому, як і всім іншим було дуже страшно. Вперед, тільки вперед.

Іван все ж таки спробував якось відібитись, він на ходу зняв лук та витягнув стріла. Трохи скинув швидкість та розвернувшись, поцілив в одного з хижаків. Стріла просвистіла, але пролетіла поряд з лисицею. Ворог цього не очікував та стрибнув в стороно, збившись з ритму, перечепився та покотився в сторону. Нажаль, інших це не зупинило. Хлопець голосно чортихнувся та дістав наступну стрілу. Вистріл. Один з хижаків заскулив та відлетів в сторону силою стріли. Тварині пробило лапу, тому вона впала та почала возитись по кругу.

Костя, побачивши, що Іван намагається допомогти, спробував підскочити та махнути своєю гіллякою. Дерево спіймало голову лисиці, що підскочила та розлетілось. Удар був не сильним, але хижак зупинився та почав скавчати. Діти були втомлені, але від результатів засміялись та закричали щось радісне.

Спробувала вистрелити і Мілана, але жодна стріла не потрапила в ціль, хижаки почали враховувати атаку, відскакували або зупинялись. Дівчина повісила лук назад, на спину та подивилась вперед. Знову, пульсація, мить і вона наче побачила силует велетенського дерева. Воно вже було поряд, наче кликало до себе. «Можливо, цей велетень-дуб все ж таки наш ключ до виходу?» - Мілана неймовірно зраділа та почала підганяти друзів, обіцяючи, що саме там буде захист. Не маючи інших варіантів, діти вірили дівчині, намагались зібрати останні сили.