Глава XI

​Вже під вечір, біля вогнища, діти погодили команду, яка піде до велетня-дуба. Тарілки горою склали недалеко від будиночку з травами. Костя метушився біля вогню, час від часу підкидуючи дрова. Лише охоронці побажали всім гарної ночі, взяли свої трави та рушили до своїх пунктів нагляду.

- Ми все погодили, - сказав Іван, встаючи зі свого місця, - завтра з самого ранку вирушаємо. Я, Мілана, Ліза та Діма.

- Скільки раз повторювати, - надувся Костя, зупинившись, - я теж йду з вами.

- Ти ще малий, - подав голос Руслан, - їм і так далеко йти, а ще з тобою возитись треба буде.

- Я не малий! – не погоджувався хлопчик, - що ви причепились до мого віку!

Іван махнув рукою, а Мілана тихенько всміхнулась, пишаючись Костею. Хлопець дійсно був дуже талановитим, робити вмів практично все, але дуже лінувався. Команда ж була вибрана не просто так. Мілана навіть не обдумувала своєї участі. Вона видерлась на дерево, вона побачила орієнтир, вона знала в яку сторону треба йти. Іван же був мисливцем та вправно стріляв з лука. Якщо похід затягнеться, потрібно буде знайти їжу. Тут в нагоді стала і Ліза. Руду дівчину травам навчила Мар’яна, але сама Ліза пояснила, що їй хочеться розвіятись, відчути пригоди. Діма не мав особливих талантів, та гілляку тримав міцно. Оборона команді потрібна, тим більше Іван пояснював, що чим далі в ліс, тим більша небезпека.

Всі інші, хто лишався в таборі, будуть займатись своїми справами. Оскільки дітей поменшає, варту будуть нести вночі в самому таборі. Різниці не має, але так буде безпечніше та спокійніше.

Пропонували йти Мар’яні, але дівчина одразу відмовила, оскільки запевнила, що має доглядати за табором. Це дійсно подобалось їй, вона жила цим тимчасовим домом.

Всі справи були завершені, тому діти почали розходитись по спальним місцям. Мілана постійно позіхала, розуміючи, що ще не повністю набралась сил. Тим більше, на наступний день далеко йти – треба висипатись. Дівчина вилізла до себе та приготувалась до сну. Її подруга ще сиділа біля багаття та тихо розмовляла з Лізою, напевно уточнювала щось по травам. Адже кухаром лишалась саме вона, звичайно Мар’яна буде допомагати. Але Аня відчувала велику відповідальність перед всіма. «Вона ж так хоче залишитись» - сумно згадала Мілана та закрила очі.

Деякий час дівчина совалась та шукала зручну позицію. Тріщання вогню, ухання сов – всі ці лісові звуки наче колихали дівчину, тому дуже скоро вона провалилась в сон. Теплий та приємний, спокійний, позбавлений будь-яких переживань. В якийсь момент, навіть звуки зникли, закрившись від дитини.

Тріснула гілка. Мілана одразу відкрила очі. Сон наче рукою зняло, навіть більше – було враження, що вона все ж так і не заснула. Та картинка змінилась. Ніч, що була навколо, вже пішла. Надворі були ранкові сутінки. Десь далеко прокидались птахи та заводили ранкові переспіви. Відчувалась прохолода.

Дівчина повільно сіла, аби не розбудити Аню, що міцно спала собі поряд. Поглянувши в сторону лісу, Мілана ойкнула, побачивши рись, що лежала біля відкритих дверей паркану. Вона швидко перевела погляд на багаття, в пошуках зброї. Чортихнувшись, що не привчила себе класти такі речі поряд, знову подивилась на паркан. Рисі вже не було. Двері табору були зачинені. «Я певно ще не прокинулась» - сама себе заспокоїла Мілана.

Аж раптом, зашелестіли кущі, до паркану вийшов олень. Він зупинився та одразу глянув на Мілану. Дівчина відчула присутність сили, яка кожного разу стискала її тіло, змушуючи не рухатись. Цього разу відбулось те ж саме, та Мілана навіть не опиралась цьому.

Олень покрутив мордою в сторони, потім відкрив пащу. Дівчина не почула жодного звуку, навіть звичного ржання тварини. В цей момент, з очей оленя потекли криваві сльози. Мілана злякалась, не маючи змоги відвести погляд, вона мала це бачити. «Кров буде всюди» - прийшло в голову дівчини – «Стережись». Вона не розуміла, чи ці її думки, чи тієї сили, що змушує її не рухатись.

В грудях почало колоти, Мілана відчула, що може вдихнути, ворухнутись. Саме в цю мить, олень різко розвернувся, дуже голосно заржав та кинувся в ліс. Дівчина навіть вуха закрила руками, адже відлуння цього крику підхопив ліс. «Що я скажу, коли всі прокинуться?» - подумала Мілана та почала розглядати спальні дерева, розуміючи, що зараз підніметься натовп.

Паніка увірвалась в серце миттєво. Табір знову був пустим. Мілана швидко подивилась на Аню, та подруги поряд вже не було. Вона руками обмацала ліжко біля себе, але там нічого не було.

Несподівано почувся крик дитини саме з тієї сторони, куди чкурнув олень. Це був жахливий крик, наче хтось побачив привид чи огидного монстра. Не встигла Мілана зрозуміти, що робити, як тиша повернулась на своє місце. «Мені бігти на допомогу?» - сама себе спитала дівчина. Але більше ніяких ознак того, що в лісі дитина – не було. Не можна так жахливо кричати, а через секунду заспокоїтись.

Здійнявся вітер, крони дерев шумно вдарялись одна в одну. Почувся тріск дерева, що змусив вуха напружитись. Одне з лісових дерев, що оточували табір, небезпечно нахилилось та вмить переламалось. Верхівка полетіла вниз, розбиваючи паркан. Галас здійнявся неймовірний, але кому боятись, якщо в таборі нікого немає?

Мілана відчула головний біль, заплющила очі та глибоко вдихнула. Аж раптом, темрява накрила дівчину з ніг до голови, затягуючи в свої глибини чорного кольору. Білий спалах, навколо вмить прийшло нічого.

Хапаючи повітря, Мілана відкрила очі. Вона лежала на своєму «ліжку», та поряд Аня штовхала її в плече, перелякано дивлячись то на подругу то кудись в сторону. Мілана піднялась та подивилась саме туди, де впало дерево. Дійсно, паркан був розтрощений, товстий стовбур сосни та величезна крона закривала всю ту частину галявини, де діти зазвичай засмагали.