Глава X

Мілана, відкривши очі, не могла зрозуміти, де знаходиться. Все навколо було розмите, світле. Фокус почав повертатись, але повільно, дівчина відчула головний біль. Вона спробувала піднятись на лікті, але чиясь рука зупинила її, тихий голос попросив лягти. Мілана відчула спиною нерівну дерев’яну підлогу. Можливо вона в таборі, на дереві? Ця думка заспокоїла дівчину, вона закрила очі та знову провалилась в сон.

​Наступна спроба встати була десь через декілька годин. Мілана відкрила очі, трохи почекавши, сфокусувала зір. Вона дійсно лежала на дереві, вкрита тонкою ковдрою. Поряд поралась Аня, щось розкладаючи біля своїх ніг. В таборі був день, сонячний та теплий. Дівчина навіть відчула, що в неї мокрий лоб. Та піднявши руку, зрозуміла, що на голові просто лежить холодний компрес.

- Привіт, - хриплим голосом сказала Мілана, - я довго спала?

- Нарешті ти прокинулась, - всміхнулась Аня, - ми дуже хвилювались за тебе. Фактично два дні ти була без тями, з високою температурою.

- Нічого собі, - очі Мілани округлились від здивування, - так довго?

- Ми знайшли тебе в будиночку з травами, - пояснила Аня, показуючи пальцем в сторону, - як ти там опинилась, нам досі не зрозуміло. Ти вся горіла, тому тебе швидко віднесли до дерева, хоч і було все мокро. Знайшли сухий одяг та вкрили. – дівчина кинула свою справу та розвернулась до подруги, - на ранок ти почала щось бубніти собі під носа. Ми спочатку зраділи, але потім зрозуміли, що ти говориш уві сні. Постійно оленя згадувала. Він тобі снився?

- Я не пам’ятаю, - сказала Мілана, закривши очі, та опустивши руку на обличчя, - останнє, що було – це те, що я від граду заховалась в будиночку з травами, де неймовірно тхнуло чимось гнилим.

- А це теж цікавий момент, - Аня підняла палець догори, - в будиночку дійсно всі трави погнили. Але як це можливо? Град йшов не довго, не міг все залити. Але якщо б і залив, то гниття – це повільний процес. Коли ж ми тебе витягли, то там все було зіпсовано.

- Я не розумію, - пробубоніла Мілана.

- Отже, - продовжила подруга, - ти пролежала без тями два дні, а сьогодні на ранок, я повідомила всім, що в тебе зникла висока температура. Я була впевнена, що ти прокинешся. І я була права.

Аня підсунулась до дівчини, зняла вже теплий компрес та допомогла сісти. Мілана зрозуміла в цей момент, що вона повністю виснажена та неймовірно голодна. Подруга покликала Лізу та попросила розігріти суп, який сьогодні зранку діти приготували. Руда дівчина підскочила, привіталась з хворою та чкурнула до будиночку з травами. Звідти витягла напівпорожній казанок та поставила на багаття. За декілька хвилин, розігрітий суп перелила в миску та принесла до дерева.

Як тільки Мілана зробила перший ковток, тепло розлилось по всьому тілу, вона відчувала як сили почали повертатись до неї. Ще декілька ложок, дівчина почала всміхатись. Коли з їжею було покінчено, вона подивилась на Лізу. Руда дівчина без питань всміхнулась та повідомила, що є добавка. Мілана помахала головою, погоджуючись з пропозицією та передала миску куховарці.

Вже через півгодини, дівчина поволі спустилась з дерева та потягнулась. Кожен м’яз на тілі нив від болю, тому вона почала ходити навколо дерев. Діти підбігали та вітались з Міланою, раділи, що вона пішла на поправку. Дівчина спитала за струмочок, бо несподівано згадала про те, що він засох. Аня здивувалась словам Мілани, та запевнила, що там все окей.

- Я пам’ятаю, як прийшла до басейнів, - Мілана зморщила лоба, - там було пусто. А в одній з ям я побачила гадюку чи декілька, що повзали там.

- Мені здається, - відповіла Аня, - що ти просто марила, або тобі це наснилось. Ні на секунду, вона не зникала, все добре.

Подруги, взявшись за руки, пішли в сторону виходу з табору, до поваленого дерева. Пройшли охорону та спустились до струмочку. Вода дійсно була, співала собі та текла вниз, як і має бути. Мілана вирішила пірнути у воду, але подруга її зупинила. Тільки сьогодні температура нормалізувалась, краще в холодну воду не лізти. Дівчина засмутилась, але не сперечалась  Мілана сіла біля басейну, та простягнула руки у воду. Дно було чистим, змій не було видно. Вона омила руки та ноги, намочила обличчя. Стало значно краще, тому що вітерець одразу викликав приємну прохолоду.

Повернувшись до табору, Мілана побачила Івана та Мар’яну, що повертались з лісу. Хлопець тримав декілька підстрелених птахів, а Мар’яна – цілий оберемок трав. Побачивши дівчину, діти помахали руками та запросили до вогнища. Вона розуміла, що розмова буде довгою, оскільки треба розібратись, що саме відбулось.

Мілана розповіла про свій підйом. Вона повідомила, що краю лісу так і не побачила. Але було дерево, наче дуб, він здіймався високо над всіма, як то кажуть «на одну голову» вище за всіх. Мілана не забула розповісти про те, що вона бачила відблиск дзеркальця чи окулярів. Дуб доволі далеко, не можна було розгледіти, хто там був. Але вона була впевнена – що точно бачила когось.

Розповіла, що почала спуск, майже зірвалась, але втрималась. З погодою знову почали відбуватись якісь дива, а коли лишилось метра три до землі, з кущів вискочили вовки. Про оленя Мілана нічого не сказала, так як до цього не розповідала про свої сни. Їй здалось, що про це не доречно, або її можуть почати вважати божевільною. Лише сказала, що закривши очі, не змогла рухатись. Саме в цей момент, вовки втекли, злякавшись чогось, або їх хтось відволік. Та відкривши очі, вона побачила пусту галявину. Спустилась та побігла до табору.