Глава V

Галявину накрила темрява, коли денні охоронці підійшли до багаття. Василь такий же похмурий як і вдень, поставив свою гілляку біля дерева, а сам сів на стовбур дерева. Семен та Микола зайшли до галявини сміючись, щось один одному розповідали. Так разом і сіли біля вогню та попросили свою порцію. Останньою зайшла Софія, що підбігла до Мар’яни та обійняла сестру.

​Діти сіли та почали вечерю. В цей час Мар’янапідсунулась ближче до Мілани та Ані.

- Наша історія теж не дуже цікава, - почала дівчина, - ми опинились в лісі через декілька тижнів після Івана, - вона зупинилась та посміхнулась Софії, - ми з сестрою гуляли та шукали місце, де можна пограти в бадмінтон. Найкраще місце було перед лісом, оскільки трави було мало, ніякі коріння не стирчали. Ідеально, - Мар’яна показувала руками перед собою, наче це місце було перед очима, - декілька партій пройшли швидко, Софійка тільки почала вчитись грати, тому не все виходило одразу. В якийсь момент піднявся вітер та м’ячик залетів прямісінько до лісу.

- Ми ще довго сперечались, - додала Софія з набитим ротом, - хто буде йти за м’ячиком. Був день, але ліс виглядав якось дуже страшно та темно.

- І ми пішли разом, - погодилась Мар’яна, - на не уявляю, що б було зі мною, якби сестра пішла та не повернулась. Я б просто збожеволіла.

- Так ми тут і опинились, - сказала Софійка, - і вже з того моменту, виходу з лісу знайти не можемо.

Діти по черзі почали розповідати свої історії, кожна з котрих була звичайною та простою. Від цих історій у Мілани волосся ставало дибки, вона відчувала холодок, що оселився в грудях. Ліс, наче живий, затягував дітей до себе. «Але навіщо?» - подумала про себе дівчина, але не запитала в голос.

Семен та Микола дійсно брати, але двоюрідні. Вони приїхали до бабусі з дідусем, гостювати та відпочивати на канікулах. Вони завжди ходили разом, влаштовували ігри разом, на горіхи теж отримували разом. Місяць тому вони вирішили спіймати одного рудого кота, що постійно слідкував за ними. Якщо ж кіт не відставав, то треба було з ним подружитись. Хлопці гнались за пухнастим до самого лісу. Вже й втомились, вже й набридло, але як почали – мали закінчити.

Ліза взагалі пішла з батьками на лісове озеро. Неймовірна природа, тиша, чиста та тепла вода. Те озеро вона досі знайти не може, але воно дійсно було неймовірне. Поки дівчина купалась, батьки смажили сосиски на вогнищі. Сміялись та жартували. Та в якийсь моментнастала тиша. Ліза спочатку вирішила, що зайшла дуже далеко, бо дно в озері доволі мілке  Коли вона обернулась, то побачила пустий берег. Ні сміху, ні голосів. Лише вогнище, що давно перегоріло. Було враження, наче мама й тато тихо зібрались та покинули дитину.

Діма теж розповів свою історію. Він приїхав в дитячий табір, з великою кількістю дітей та вожатими. Ігри весь день, самі готували їсти, навчались розкладати намети та взагалі вчились лісному побуту. Все було добре до самого останнього моменту. Ввечері, як завжди, всі повечеряли та сіли перед вогнищем. Вожаті розповідали страшні історії, потім почали грати на гітарі. Всі діти співали та сміялись, розважались. Як настала тиша, почали розходитись. Дехто лишався та слідкував за багаттям. Дехто лягав на пісок та дивився на зірки, адже в лісі їх видно дуже добре. Діма вирішив йти до намету, але спочатку потрібно було збігати в ліс, по маленькому.

- То ти лишився сам вночі? – спитала Аня та притулила руку до відкритого рота, перелякано дивлячись на хлопця.

- Так, - всміхнувся сумно Діма, - мені навіть страшно згадувати ту ніч. Я блукав дуже довго, поки не почав валитись з ніг. Саме в той день нас вчили спати на деревах. Я ще не встиг зняти з поясу мотузку, тому вона лишалась зі мною. – він зітхнув, - я знайшов дерево та закріпив себе мотузкою. Вирішив, що не можу знайти табір, бо зараз ніч. Та зранку нічого не змінилось.

Костя підняв руку, як в школі та почав нею махати. Мар’яна засміялась та спитала хлопця, що він хоче сказати. Він повідомив, що тепер його черга розповідати. Всі погодились, а Діма закрив руками рота, показуючи, що він вже замовкає. Костя був наймолодшим серед усіх дітей. З’явився він в лісі після Руслану. Обставини, як він сказав, були дійсно неймовірними та загадковими. Хлопчик прищурив очі та оглянув всіх дітей, що сиділи перед вогнищем. Його батьки любили їздити на дачу, поратись на городі та все таке інше. Школа скінчилась, тому Костю брали з собою та надавали йому роботу. В той день, він мав окопати галявинку для квітів. Хата стояла під самим лісом. Хлопчику надали саперну лопату, що мала меншу вагу, ніж звичайна.

Копає він город, піт тече з лоба, аж раптом попереду щось зашуміло. Він підняв голову, та на одному з пагорбів в лісі побачив велетенського гарного оленя. В тих місцях, не було дивом побачити подібне. Звірі виходили та дивились на людей. Звісно, це не були хижаки. Костя зупинився та з відкритим ротом розглядав благородну тварину, аж поки вона не махнула мордою, наче запрошувала до себе. Хлопчик довго не роздумував, закинув лопату на плече та рушив до лісу. Він підійшов до оленя та погладив його бік. Той стояв на місці та не біг до лісу. Він нахилився до Кості та лизнув його в плече.

- Ой, що ти кожен раз щось видумуєш нове? – засміялась Софія, що сиділа поряд, та штовхнула хлопця в плече, - ти не казав, що олень тебе облизував.

- Він не облизував мене! – обурився Костя, - просто один раз лизнув. Я ще пам’ятаю його шершавий язик. В той момент я відскочив та засміявся.

- Не було такого! – не зупинялась Софія, - ти фантазер!