Глава IV

Мілана та Аня побігли за Іваном, який здавався рятівником не тільки від дикого чорного кабана. Вони, десь в глибині душі, сподівались, що все ж таки він зараз виведе їх до відкритої місцевості, а там рукою подати до містечка. Мілана йшла насупленою, оскільки все більше розуміла, що всі ці сподівання марні.

​Діти не йшли в сторону перехрестя. Вони перетнули галявину, де стояло дерево-схованка, увійшли в ліс. Іван йшов попереду, ступав впевнено, знаючи, куди тримає свій шлях. Дівчата не зводили очей зі спини хлопця, на якій висів лук. Стріли стирчали з довгого мішечка, що був прив’язаний до поясу. Мілана також звернула увагу на перев’язану праву руку та невелику червону пляму на цій пов’язці. «Невже все це правда?» - подумала дівчина та зітхнула з розпачу. «Як там батьки? Вони ж не можуть знайти собі місця!» - думки роїлись в голові та не відпускали дитину.

​Пройшовши декілька пагорбів, Іван звернув вправо, пішов за кущі. Він час від часу озирався та махав рукою, оскільки дівчата відставали. Вони несли свої майже пусті рюкзаки, але хода в них була значно коротшою, тому час від часу треба було підбігати до хлопця.

​Сонце піднялось вище, хоча промені важко пробивались крізь крони високих дерев. Туман розвіявся, повітря наповнювалось теплом. Через пів години подруги попросили зупинитись, зняли кофти та швидко поклали їх до своїх рюкзаків. Рушили далі. Через деякий час діти почули шум води, після чого Іван зупинився та підняв руку. Вони деякий час стояли мовчки, потім хлопець підняв руки до рота та гукнув як сова. Знову підняв руку, попросивши тиші. Через деякий час, десь попереду діти почули таку ж сову.

- Можемо йти, - пояснив Іван та підтягнувши лук, пішов далі, - нас чекають у таборі.

- Це був такий сигнал? – спитала Мілана, порівнявшись з хлопцем, - Навіщо?

- Вартові табору слідкують за периметром, - пояснив Іван, - навколо багато хижаків. Будь-який рух і в ту сторону летить попереджувальна стріла.

- Але ж якщо б ми самі вас знайшли? – спитала Аня перелякано, - Ви б нас просто застрелили?

- Зазвичай ми самі знаходимо знайдених дітей, - підняв плечі Іван.

- Знайдених дітей? – спитала Мілана та звела брови, не розуміючи такого виразу.

- Ми вирішили так себе називати, - засміявся Іван, - бо ліс нас знайшов. Тому знайдені діти. Щастя в цьому звичайно немає, але киснути не можна. Розважаємось як можемо, - хлопець подивився на Мілану та розвів руки, - ми маємо знайти вихід, але плач тут не допоможе, - його очі на секунду зупинились на Ані.

Попереду було багато кущів ліщини, що надійно закривали місцевість. Іван підійшов до одного з них та на хилившись чкурнув всередину. Дівчата прослідували за хлопцем, з силою протискуючись, адже гілки чіплялись за рюкзаки. Пройшовши перешкоду, вони побачили невелику низину, по якій біг струмочок. Дерева стояли доволі далеко одне від одного, що давало можливість побачити попереду повалене дерево та невеликий паркан, сплетений з гнучких гілок. Мілана одразу згадала, що такий паркан колись тато вчив її плести.

Іван перший перескочив струмок та запросив дівчат зробити те саме. З-за паркану одразу визирнуло двоє хлопців та одна дівчина. Кожен тримав в руках лук та стріли. Діти вийшли з укриття та помахали гостям руками.

Підійшовши до паркану, Іван представив Мілану та Аню своїм друзям. Потім назвав імена охоронців та запросив дівчат в табір. Діти повернулись в укриття, продовжили свою варту. Семен та Микола, ті самі два хлопця, були років по десять-одинадцять. Певно, вони були братами, можливо не рідними, але дуже схожими. Коротке але кучеряве волосся, зелені очі та широкі посмішки. Худими їх не назвеш, але повними вони теж не були. Семен був у шортах та футболці з довгими рукавами. Микола був в штанах, які постійно підтягував, наче вони були великими для нього.

Дівчину-охоронця звали Софія, їй теж було стільки ж років, як і хлопцям. Довге світле волосся, заплетене в косу, оздоблене декількома квіточками. Дівчина була в довгих шортах та світлій сорочці, яка неминуче назбирала багато плям на собі. Софія була дуже серйозною, не всміхалась. Було видно, що вона сумує. «Напевно, не дуже рада бути в цьому лісі» - подумала Мілана та махнула рукою на прощання.

Іван та подруги підійшли до поваленого дерева, чкурнули під нього та опинились на невеликій галявинці, яку повністю оточував такий самий паркан, який діти побачили перед табором. З галявини, через паркан, йшло чотири виходи, разом з тим, через який пройшли гості. Попереду, посеред галявини стояло два дерева, широкі гілки яких слугували домівкою «знайдених» дітей. Стало навіть трохи смішно, адже з’явилось враження, що дерева були спеціально призначені для дітей. Як це можливо? «Якщо ми не можемо вийти з лісу, то такі дерева-будинки – це вже навіть і не дивно» - подумала Мілана.

На нижніх широких гілках дерев була зроблена така сама підлога, яку в свій час зробили подруги. Покладені зверху дрова, постелені ковдри, чи широкий одяг. На одній з верхніх гілок спав хлопчик, смішно обмотаний мотузкою, напевно для того, щоб не впасти уві сні.

Галявина була пісочною, тому йти по ній було важкувато. Та плюси піску теж було видно. Між деревами була вирита яма, в якій горіло багаття. Навколо багаття лежали товсті стовбури дерев, що слугували лавками. Таке собі місце для збору, адже навіть зараз там сиділа дівчина та хлопець.

З лівого боку табору, під самим парканом була зроблена невелика конструкція, яка нагадувала маленький будиночок. За відчиненими дверима можна було помітити дівчину, яка щось робила в середині. Поряд з будиночком стояв справжній невеличкий намет, схожий на той, що був у Мілани. Дівчина часто їздили з батьками на відпочинок в наметах, що одразу засмутило дівчину, адже вона вкотре згадала батьків, що зараз її шукають.