Глава II

Дівчата чекали не більше тридцяти хвилин. Настрою не було, апетит теж зник. Мілана була впевнена, що як і вона, Аня хотіла швидше повернутись додому. Дівчина, згадавши за телефон, відкрила рюкзак та дістала пристрій пурпурного кольору. Свій новий телефон вона вже показувала подрузі, але зараз вона хотіла перевірити повідомлення. Батьки в Столиці, далеко від містечка. Мілана за мить відчула як сумує за мамою та татом.

​Включивши екран, дівчина не побачила повідомлень чи пропущених дзвінків. Розблокувала телефон та зайшла в месенджер. Програмка не видавала жодної інформації, оскільки зверху Мілана побачила коло, що постійно крутилось. Надпис поряд «Пошук мережі» натякнув на те, що подруги були в лісі.

​Дівчина підняла погляд на подругу, потім показала телефон. Говорити не хотілось, але Аня все зрозуміла. Піднявши плечі, вона обвела ліс поглядом. Мобільні вишки далеко, а дерева заважають проходити сигналу, нічого дивного. Та головне, дівчата відчували в грудях незрозумілу важкість. Крім того, що не хотілось говорити, вони знову звернули увагу на тишу. Було враження, що зверху, на них, вдягнули скляну колбу, що не пропускала жодного звуку.

​Мілана поклала телефон на місце, згадала про чорний пакет, що з татом знайшла, коли збирала рюкзак. Дістала пакет та розгорнула. Все, що дівчата не доїли, вони почали складати в цей пакет. Смітити в лісі не можна, та і не гарно. Коли все було складено, пакет зав’язала та сунула в рюкзак.

​Аня не хотіла лізти першою, тому Мілана стягнула ковдру та віддала подрузі. Свою ковдру склала та поклала в рюкзак. Дівчата були готові до дороги додому. Рюкзаки повісили на плечі, подивились по сторонам. Навколо нікого не було, дивний олень теж не показувався. Вітер не гойдав листя, було враження наче навколо не ліс, а намальована картинка або декорація в музеї.

​За мить, подруги вже стояли на землі та знову оглядались. Аня махнула в сторону лісу, з якої вони вийшли. Трохи пройти лісом, вийти на перехрестя лісової дороги та бігти до поля.

- Що будемо робити, якщо з’явиться той дивний олень? – все ж таки порушила тишу Аня.

Як тільки голос розірвав тишу, скляна колба наче лопнула. Завив вітер та почали кричати птахи. Але це був не просто спів, це був розлючений клекіт зграї. Неймовірно різні звуки, настільки голосно, що подруги закрили вуха руками та заплющили очі.

- Біжимо звідси, - закричала Мілана, дивлячись на Аню, але розуміючи, що та нічого не почула, - це якесь божевілля.

Дівчата розвернулись до дерева спиною та чкурнули в ліс. Трохи заспокоївшись, подруги опустили від вух руки, але й крики птахів стали менш гучними. Вони побігли в сторону перехрестя, оминаючи кущі навколо. Потрібно було постійно дивитись під ноги, щоб не перечепитись за коріння, що так і намагались заціпитись за ноги дівчат.

Поки все йшло спокійно, якщо не вважати такого галасу, що здійнявся так несподівано. Але за мить, Мілана відчула холодний піт, що виступив так стрімко й не приємно притуливши футболку до спини. Дівчата почули віддалене ржання. Це був той самий звук, який видав олень, що вийшов на галявину. Одразу перед очима з’явилисьвелетенські роги. Ця тварина може й не хижак, м’яса не їсть, але бацнути рогами може запросто.

Мілана та Аня на мить зупинились та швидко почали дивитись по сторонам. Оленя не було видно. Махнувши рукою, вони знову рушили в сторону дороги. Було неймовірно страшно зустрітись з такою твариною, не зрозуміло на що вона здатна. Мілана також звернула увагу не те, що якщо їх наздоженуть, вони не зможуть заховатись. Навколо росли сосни, стовбури яких були неймовірно високими, але й повністю гладкими. Вилізти на дерево не вийде. Заховатись в кущах теж не рішення. Тому треба було лише бігти вперед, не оглядаючись. Це подруги і робили.

Нагородою таких зусиль була дорога, що з’явилась за наступним пагорбом. Аня все ж таки не догледіла корінь, перечепилась за нього та пролетіла не менше метра вперед. Наче мішок з картоплею, вона впала на землю, крякнувши від болю. Падіння було не дуже болючим, оскільки вся земля була вкрита голками, що шаром осипали все навколо. Дівчина захникала та почала підніматись. Мілана підскочила, схопивши за лікоть подруги, допомогла їй встати та отруситись.

Знову почулось ржання, і воно було значно ближче, ніж останнього разу. Подруги подивились по сторонам та побачили тварину саме в тій стороні, де була галявина. Олень стояв на пагорбі, не рухався, та час від часу мотав головою з велетенськими рогами. Аня затремтіла, але Мілана мовчки та суворо подивилась на подругу. «Ніякого страху!» - подумала вона, але не сказала вголос.  Треба бігти, тому дівчина мотнула головою в сторону дороги.

Подруги побігли до дороги, звернувши саме в ту сторону, де було поле. Мілана час від часу дивилась назад, але олень не планував за ними бігти. Він просто дивився в їх сторону. Інколи, було чути його ржання, але це все, що він робив.

Аня помітно відставала, та Мілана вхопила подругу за руку, тягнула за собою. Попереду вже було видно світле місце, напевно саме там починалось поле. Ще трохи пробігти, і можна забути про цей ліс та оленя. Тварина точно не наважиться вибігти на відкриту місцевість.

Подруги відчували, що їх серця скоро вискочать з грудей, було важко дихати та ноги неймовірно нили від болю. Але дівчата не припиняли рухатись в сторону світла. Ще мить і вони вискочили з лісу. Як тільки вискочили, так і зупинились, відкривши рота. Вони опинились на невеличкій галявині, навколо якої був той самий ліс.