Глава I

Вхідні двері під’їзду скрипнули, але піддались. Мілана перевісивши рюкзак через плече, вийшла на вулицю та одразу закрила очі. Надворі був ранок, але сонце вже сліпило своїми теплими променями. Все ж таки літо на дворі вже зайняло свій трон.

​Здійнявся теплий вітерець, розгойдуючи дерева. Птахи, наче їх тільки но розбудили, заспівали та здійнялись у небо. Мілана побачила зграю та всміхнулась. «Головне не бігати під ними» - сама собі засміялась дівчина – «А то можна накликати багато щастя на голову». Дочекавшись, коли зграя зникла з подвір’я, дівчина вийшла на дорогу та повернула ліворуч. Саме через два будинки, її мала чекати подруга Аня.

​Вже з самого ранку, дівчата, які не бачились, на їх думку, цілу вічність – зустрінуться. Тому, довго не роздумуючи, Мілана та Аня вирішили зібратись на пікнік. Подруга розповіла по телефону, що місяць тому ходила з батьками в ліс по гриби. Там вона побачила неймовірно гарне дерево, гілки якого були широкі та перетинали один одного. Трохи попрацювати над цим місцем – можна зробити підлогу над землею. «Це ідеальне місце для нашого пікніку» - мовила впевнено Аня.

​Мілана вирішила взяти свій рюкзак, оскільки той був доволі великим та містким. Поклала на дно ковдру, взяла з собою зошит та декілька олівців, захопила свою іграшку. Зверху додала яблук та персиків, що на днях купив дідусь цілий пакет. Домовились взяти небагато їжі, але так щоб і голодними не лишались. Пляшка води, хліб, сир та ковбаски. «По дорозі, зайду в магазин та куплю печиво з солодкою газованою водою» - вирішила Мілана та закрила рюкзак, готуючись до виходу.

​Отже, перед тим, як зустрітись з Анею, дівчина заскочила в магазин та докупила те, чого не вистачало. Зверху додала декілька шоколадних батончиків та сир-косичку. Задоволена собою, Мілана вийшла на вулицю та побігла до домовленого місця зустрічі.

- Привіт, подружка, - закричала Аня, побачивши Мілану, - скільки ж років ми не бачились?

- Ми минулого року були разом, - засміялась Мілана, підбігаючи до Ані, - але я теж дуже рада тебе побачити.

Дівчата обійнялись та почали розглядати одна одну, наче щось мало кардинально змінитись. Аня була молодше своєї подруги на рік, але це не заважало дівчатам постійно знаходити спільні пригоди. Її обличчя було круглим та трохи пухкеньким. Дівчина мала світле пряме волосся, яке не досягало навіть плечей, але Аня все ж таки намагалась заплітати дві косички. Мілана всміхнулась подрузі, що була на голову нижче та позіхнула.

Погода неймовірна, речі зібрані. Подруги зняли рюкзаки та переконались, що взято все, що було потрібно. Навіть більше, але рюкзаки не були важкими, то ж це не було проблемою.

- Підемо до того дерева, про яке ти казала? – спитала Мілана, повертаючи рюкзак на плечі, - це далеко?

- Ні, не далеко, - заспокоїла Аня, - нам треба пройти поле Чудес та обійти закинуті казарми, - дівчина опустилась та почала малювати палицею на землі, - за казармами дорога і поле. Проходимо поле, там побачимо дорогу в ліс. Цією дорогою ми і підемо, - Аня подивилась на Мілану та всміхнулась, - та не бійся, це ближче ніж здається. Так от, дорогою в лісі дійдемо перехрестя та повернемо направо. Звідти трохи лісом і буде не велика галявина, де навколо перерита земля. Точніше там пісок, а не земля, - Аня зосереджено малювала палицею, - це і є наша ціль.

- Не погано, - Мілана засміялась, - але мені здається, що ми будемо туди цілий день йти. А нам ще повертатись треба буде.

- Не цілий день, - Аня махнула рукою, - там дуже класно, це варте того. Йти будемо десь годинку, не більше.

Дівчата потягнулись та чкурнули між будинками, дорогою до стадіону, який вважався межею містечка. Саме за цим стадіоном і починалось поле Чудес.

- А чому поле Чудес? – спитала Мілана, підганяючи подругу, - я ніколи тебе не питала про це.

- А це як в казці про дерев’яного хлопчика, - пояснила Аня, - було таке поле, де два бандити попросили хлопчика закопати золоті монетки. Вони пообіцяли, що на тому місці виросте дерево, а замість листя буде багато-багато монеток.

- Так, так. Хлопчик монетки зарив, а бандити їх забрали собі. Але до чого ця казка?– не зрозуміла Мілана, - на цьому полі теж намагались виростити золоте дерево? – дівчата засміялись.

- Та ні, - Аня підняла плечі, - золоте дерево тут не виростили, але один старий дід якось зарив в полі ящик з горілкою, щоб його дружина не знайшла. Зарив і забув де саме. Дуже довго він ходив з лопатою та копав ями по всьому полю.

- І знайшов? – Мілана та Аня практично катались на землі від сміху.

- Ні, не знайшов, - відповіла Аня, - його дружина просто слідкувала за ним і викопала горілку в перший же день. Але йому забула сказати.

- Та це не правда все, - Мілана витерла сльози з очей.

- Може і не правда, - погодилась Аня, - але саме тому поле називається полем Чудес, або полем Дурників.

- О, поле Дурників! - Мілана підняла палець догори, - ця назва більше підходить до твоєї історії.

Подруги обійшли стадіон та вийшли в поле. Відкрита місцевість була доволі великою, але полем вже її було важко називати. Навколо декілька пагорбів, багато кущів, деінде здіймались доволі високі деревця. Все це більше нагадувало молодий лісок.

Дівчата рушили вперед, вийшовши на піщану дорогу. Машини тут їздили не часто, тому дивитись по сторонам було не обов’язково. Пісок затягував, тому швидко їздити все одно не вийшло б.  Мілана та Аня сміялись, згадуючи смішні історії. Час від часу, починали згадувати школу та цікаві історії, пригоди, які траплялись з ними за той час, поки вони не бачились.