Знахар

Прокинувшись, але не встигши навіть розплющити повік, Марк відчув гнітюче сум’яття. У ніс ударив їдкий, задушливий запах трав, що викликав свербіж. Він рефлекторно захотів піднести руку до носа, але це лише спотворило вираз його обличчя. Проте зовсім не фізичні муки стали тригером для панічного передчуття, а те, що підняти її в нього не вийшло взагалі. Ні на дюйм! Він спробував розплющити набряклі очі, але й вони також не піддалися. Став мружитися, грати мімікою… Це подіяло. Крізь закислі повіки проступила вологість, роблячи кірку м’якшою і піддатливішою. Ще одна спроба — і нарешті ліва повіка змогла відкритися. Права — лише частково. Він продовжив повільно кліпати, намагаючись розгледіти хоч щось. Його розфокусовані очі дивилися на дерев’яну стелю, усіяну щільно підігнаними балками, з якої звисали в’язанки трав прямо над ним. Вмить він здригнувся, зробивши короткий, різкий вдих. Десь удалині протяжно гримнуло, а слідом з’явився монотонний шум, що став тарабанити десь зверху. Почувся полегшений видих, і Марк, розслабивши плечі, повернувся до вивчення свого оточення. Спробував повернути голову вліво. Затверділі м’язи не давали цього зробити так легко, як би йому хотілося. Почулася пара сухих прострілів, проте шия все ж піддалася, і голова змогла лягти на лівий бік, хоча і з сильним натягом у деяких місцях. Він провів очима по приміщенню. Очі важко блимали, часом поперемінно, ніби під дурманом. Переривчасте дихання супроводжувалося хриплим кашлем, коли він намагався вдихнути більше, ніж це дозволяло тіло. Освітлення надходило лише від миготіння кількох свічок, що хаотично коливалися, відкидаючи тіні на дерев’яні стіни. Їхнє світло, хоч і не дуже яскраве, дало змогу помітити кілька стільців, стіл, розкидані речі та полиці, заставлені безліччю банок та книжок. Марк роздивлявся їх протягом певного часу, а потім спробував витягнути шию, боляче сіпнувшись назад. Деякий час він просто лежав. Під закритими повіками хаотичні мікрорухи очних яблук не зупинялися, доки він, зітхнувши, не облишив цю справу. Та що ж сталося..? Чому я нічого не пам’ятаю? Марк спробував відірвати потилицю від подушки. Не вийшло. Посмикав плечима, але ті ледь рухалися, як і решта тіла. Став крутити головою вліво, вправо, закидати її на подушку. М’язи шиї та вени на ній напружилися, обличчя побагровіло від цих потуг, а очі змокріли ще дужче. Важко віддихавшись, він перевів погляд кудись донизу: то в бік руки, то ноги, і так кілька разів. Судини на очах почервоніли, від чого там навіть не простежувалися білки. Лиш його груди злегка рухалися, продовжуючи свій різкий, уривчастий ритм. Чому? Чому, трясця, я їх не від… Шурхіт або ж чиїсь кроки перервали його думки. Прислухався. В одній з інших кімнат рипнули двері, відчинившись із легким скрипом. Марк мотнув головою в той бік. Щось клацнуло, і він зойкнув.
— Ооо паане, ви прокинулися нарешті, — донеслося звідти. 
Короткі кроки чиїхось ніг попрямували до кімнати, в якій лежав Марк. Незнайомець, голос якого нагадував скоріше старого, що все життя прокурив по декілька пачок сигарет на день, увійшов, затримавшись позаду ліжка. Марк лежав і тільки й міг, що ворушити очима, в тривожному очікуванні невідомого. Деякий час незнайомець робив короткі перебіжки: то в один, то в інший бік, усе так само — без слів. Під його ногами постійно рипіли мостини цієї, схоже, доволі старої дубової колиби. Марк продовжував лежати й тільки насторожено слухати, боячись промовити бодай слово. 
— Ну як ви?
Буквально за секунду його обличчя виринуло збоку, змусивши Марка стрепенутися.
— Ох, ні, ні! Не тривожтесь так. Вибачте за неочікуваність і що вас налякав! — промовив той, на що Марк через хвильку відреагував трохи менш напруженим обличчям. 
Коренастий, невеликого зросту, можливо з метр шістдесят, дід стояв перед ним і широко посміхався. В його занедбаній, темній бороді виднілися сліди їжі. Заплямована куртка, яку явно давно не прали, змокріла від дощу, як і в’язана шапка, на декілька розмірів більша за голову її власника.
— Так, так. Думаю, у вас багато питань, — промовив старий дещо задиркуватим тоном.
«Та ні, бляха. Жодного», — подумав про себе Марк, вирішивши не висловлювати цього вголос.
— Ви пам’ятаєте щось із останніх днів? Як потрапили сюди?
Марк відвів погляд на мить. Зрештою заперечно хитнув головою.
— А як вас хоча б звати, пам’ятаєте?
Він відповів так само.
— Я вам дуже співчуваю, пане! 
Дід схопив стілець неподалік і поставив його поряд, присівши на нього. Тепер він споглядав на Марка зверху, а не як до цього. 
— Мене звати Радомир. Я так-то знахар вже в шостому поколінні. І в цьому мені рівних нема, щоб ви знали. Як бачите, ваше життя тому підтвердження. Люблю свою справу, ой люблю.
Він задоволено обвів оселю поглядом, схвально похитавши головою в такт, а потім повернувся до Марка. 
— Так от. Я ж до чого вів… Ходив я, шукав собі дещо по лісу і натрапив на вас. Лежите, ледь дихаєте, — він зробив паузу, щоб вхопити брудними пальцями щось із своєї бороди та закинути собі до рота. — Ви, схоже, з гори гепнулися добряче, пане. Навіть чудо, що вижили, я б сказав. Ну я, як належить добрій людині, підлатав вас на місці, поклав на ноші і притарабанив сюди. Я ж сподіваюся, там не було більше людей? Бо я не помітив, окрім вас, нікого…
Погляд Марка завис у повітрі, після чого він знову похитав головою. 
— Дякую, — промовив хрипло Марк, — я дуже завдячую вам.
— Та годі-бо, годі вам. Я б нізащо не покинув людину у скрутному становищі. Тим паче у такому, в яке потрапили ви. Якби я вас вчасно звідти не забрав, — Радомир задумливо почухав бороду вирячивши очі, — то, боюся, вовки б уже поласували вами. Благо, я проходив повз неподалік.
— Радомире! — кожне слово вимовлялося сухо, ніби тертя каміння об каміння. — Що сталося зі… мною..? — він глянув у бік своїх кінцівок, переводячи погляд зліва направо.
— Ох, — стариган прицмокнув язиком і почав жестикулювати над Марком. — Справа ось яка. Ви сильно травмували руки і ноги, ах так, ще й голову, ледь не забув. Я зробив усе, що міг, і дав вам знеболювальне мого власного рецепта. Проте це не дає вам рухатися, та і відчувати кінцівки, як бачите. Сильний стрес від болю вам зараз аж ніяк не допоможе. Тому потерпіть трохи. Я викликав людей на допомогу, щоб вас вивезли до найближчої лікарні. Ну а поки піду вам насиплю супу грибного. Гаразд?
Марк кивнув. Від однієї фрази про їжу у нього забурчав живіт. Завершивши діалог, Радомир поплескав того злегка по лівій руці, зісковзнув зі свого стільця і попрямував в іншу кімнату. Як і до цього, його швидкі кроки постійно чулися по всій хаті. В той же час Марк лежав і міркував над почутим. Схоже, сказане дідом трохи заспокоїло його. Проте було й дещо інше, те, що не давало спокою його думкам: що він взагалі робив у цьому лісі та чи був він там тільки один? Згодом дід приніс їжу, нагодував супом і дав ще ліків, від яких потерпілий поринув у вирій сновидінь. 
Розплющивши очі наступного разу, Марк знову зіткнувся з реальністю, в якій опинився. Він гірко ковтнув, апатично глянувши вліво, як тільки зміг зібратися ментально. Денне світло проходило крізь невелике віконце, освітлюючи кімнату хоч і не повноцінно, але всяк краще за свічки минулої ночі. Це дозволило розгледіти набагато більше, ніж учора. Скрипіння дерев’яних балок продовжувало викликати нервові спазми на обличчі щоразу, як вітер ставав дещо сильнішим, ніж зазвичай. Хоча здавалося, вже трохи менше. Він спробував вловити написи на книжках. Безліч із них стосувалися ботаніки, грибів, тварин, кулінарії, але траплялися й книги з медицини. На деяких банках та посудинах виднілися застарілі, написані від руки назви вмісту: «Блекота, аконіт, мак, ропуха, сон-трава, спориш, ефедра». Спроби розгледіти все інше так і лишалися за межами його можливостей.
Часом Радомир приходив і годував їжею: в основному овочевими та грибними супами, а часом він робив перев’язки. Декілька разів він давав Марку додаткові порції відварів для знеболення, від чого свідомість у того затьмарювалася ще сильніше. Він пояснював, що некроз продовжує виникати в різних тканинах знову і знову, і він змушений видаляти омертвілу тканину, щоб вона не поширилася далі. При цьому Марк не відчував ніякого болю, не кривився, не стогнав, а лише злегка похитував головою, туманно дивлячись кудись попереду себе або просто засинаючи через деякий час. Лише тиск, тяжкість і неприємні поколювання де-не-де відчувалися Марком, поки знахар плескав водою, щось промовляючи собі під ніс. Часом деякі слова вдавалося розібрати, але від них не ставало легше.
— Ооо! Ще трохи! Так, так. Вийде чудесна…
Під час цих маніпуляцій Радомир запалював додаткові пахощі навколо, щільний дим яких викликав гіркий присмак у роті Марка разом із постійною сльозотечею. 
Увечері цього ж дня Радомир прийшов зробити ще одну перев’язку. Вже третю.
— Ох, Марку, пробач, що знову мушу, але все це на благо! Не можна, щоб твоє м’я… — він запнувся, — щоб твої м’язи омертвіли.
Марк тривожно перевів на нього погляд, поки той мовчки продовжив розкладати ганчірки і свої інструменти.
— Ви… казали, допомога. Чому, так дов..
— Мені то звідки знати чому? - перебив його знахар. - Я сповістив, а решта залежить не від мене. Моє завдання — зробити все правильно зараз. Не хвилюйся. Ось випий. — Радомир вмить підніс до губ Марка пляшку. Той завагався. Знахар ще раз прояснив йому ситуацію, проте більш доброзичливим тоном. Все ж Марк проковтнув тягучу субстанцію і поклав голову на подушку назад. Знахар продовжив свої маніпуляції. Клацання його приладів зосередило усю увагу Марка на цих діях. Вологе шурхотіння і сухий хруст почали лунати з боку його ніг, але дещо інакше, ніж до цього. Більш напористо і жвавіше. Щоразу, як щось важке падало кудись у миску, Марк стискав зуби, здригаючись від того, що малювала йому уява. Здавалося, що цього разу Радомир займався видаленням омертвілих тканин куди довше, ніж він це робив першого разу. Набагато довше. З того моменту, як Марк спробував глянути туди, куди скидалися його омертвілі рештки, як їх називав цей знахар, він тепер молив Бога тільки про одне: щоб це не виявилося тим, що йому здалося. 
— Це справді удача, — промовив Радомир, продовживши свою роботу, — що ви не потрапили до лап цих вовкулак клятих. Розвелося їх щось забагато…
Чомусь ці слова зачепили Марка, але він так і не зміг пояснити самому собі, чому саме. Незабаром він знову відчув сильний тиск в області ніг. Фантомні відчуття від цих доторків викликали вкрай неприємні передчуття. Марк не розбирався в медицині взагалі і тепер сильно шкодував про це. А щоразу, як він хотів про щось запитати у знахаря, то заклякав, так і не вимовивши тих питань, що тільки й накопичувалися в його голові. Де швидка? Невже це можливо, щоб за цілу добу сюди не дібратися? То де ж я тоді… Відчуття безпорадності накочувало хвилями від того, що з плином часу краще не ставало взагалі, і кожного разу ці хвилі робилися дедалі більшими й довшими за попередні.
— Так діло не піде… — зненацька промовив Радомир, коли в якийсь момент відійшов і глянув у шафу, закриту на замок. Що б не означала ця коротка репліка, але Марк розумів, кожна його клітина це відчувала: далі нічого хорошого не послідує — Ситуація гірша, ніж я очікував. А я не можу дозволити вам хвилюватися через це ще сильніше. Тому випийте, будь ласка, оце!
Він підніс до Маркових вуст пляшечку, взяту з тієї шафи. Щось підказувало Марку — не варто. 
— Радо…
Тільки-но він відкрив рота, як той, скориставшись моментом, міцно вхопив щелепу і плеснув до горла увесь вміст невідомої рідини. 
— Так треба! — сказав знахар, дивлячись в перелякані очі, що закрилися самі по собі буквально за мить. 
Марк не знав, як довго проспав. Відкривши очі, він помітив, що кімната наповнена денним світлом. Повільно збираючи спогади минулого вечора, він з острахом лежав довгий час, намагаючись прийти до тями, прислуховуючись до всього навколо. Кроків не чутно, шурхоту також. Усе, що доходило до Марка — лише пришвидшений стукіт власного серця, разом із тим, до чого він уже звик. Через невелике віконце Марк міг постійно бачити, як змінюється освітлення протягом дня. Більшу частину часу він і дивився туди. І от настала ніч, але Радомира все ще немає. Продовжуючи кліпати очима, дивлячись на дерева, що проступали у вікні завдяки місячному сяйву, він дещо відчув! Вперше за два дні він почав відчувати пульсуючий біль в області ніг та рук. Але ч… Він задумався. Радомир не давав відвар уже двічі. Ні зранку, ні ввечері. Чим довше Марк так лежав, тим чутливіші сигнали стали надходити до нього. На його обличчі вперше за цей час, незважаючи на усе пережите, з’явилося щось схоже на надію. Він спробував ворухнути ногами. Нічого… Руками? І, о Господи! Мізинець на лівій руці злегка ворухнувся. Спробував повторити те ж саме і з правою. Також. Вказівний, середній, великий. Опустив погляд униз і вбік, наскільки тільки міг, і побачив, як під простирадлом ворушився один із пальців. Він замиготів повіками, дивлячись на них. Декілька крапель зірвалися вниз, торкнувшись посинілих, тремтливих вуст. Нарешті! Бажання підвестися було нестримним. Він спробував зробити це, але знову відчув тільки дикий біль. Важко застогнав. Спробував перекотитися. Ще раз. Ноги не ворушилися взагалі, але хоча б руками вже можна було робити мінімальні рухи, так наче вони нарешті відійшли від довгого оніміння, хоча б частково. Перекотившись на бік, він зміг побачити нову частину своєї кімнати, ту, що виднілася за ліжком. Купа одягу, знову полиці, на яких виднілися деякі речі і… Марк остовпів. Він дивився, чи скоріше, прямо впився поглядом в один предмет, що здався йому знайомим. В області скроні відчулася пульсація, що стала наростати з кожним ударом серця. Уривки спогадів заполонили голову. Спочатку як відлуння, а потім все чіткіше і чіткіше.
— Марку, зроби фотку зі мною от тут. А ні, тут краще! Краєвид просто супер. Все, давай.
— Так-с. Готово. 20 кадрів за пару секунд. Сама обереш найкращу.
Аліна надула губи й зробила крок у його бік. Вона ще не встигла повною мірою зрозуміти, що сталося, проте її тіло відчуло це швидше за неї, посилаючи сигнали тривоги, як могло. Але пізно... Камінь, на якому вона стояла, посунувся. Її нога втратила опору й смикнулася вперед, відправивши корпус у протилежний бік. Туди, де знаходилася прірва. 
Марк відкинув фотоапарат, рвонувши до місця, на якому ще зовсім нещодавно стояла його дружина. За кілька метрів до краю урвища він почув один короткий, жахливий «хруст». 
Впавши на коліна, глянув униз. Пару разів він перелякано гукнув її. Побачив, як вона злегка ворухнулася. Стогнала, важко повертала головою, але жива. Треба діяти швидко. Глянув на всі боки, проклявши себе за те, що не мав ніякого спорядження для скелелазіння. Обходити цю гору було б занадто довго. Плюнувши на все, вхопився за найближчі виступи.
— Аліно, тримайся, я спускаюся. 
Руки почали кровоточити, декілька крапель впали йому на очі, проте Марк не сповільнився ні на мить. Аж тут до нього донеслося коротке виття. Він глянув униз. Декілька вовків підбігли до Аліни, почавши обнюхувати її та вишкірятися на неї. Марк гаркнув у їхній бік у спробі налякати й пришвидшив спуск. Один із вовків, більше не вагаючись, підбіг і вкусив її за шию, потягнувши вбік. Решта зробили те саме. Її приглушені крики ще раз, мов вібрація, пройшлися по ньому. Він зістрибнув, ледь не підвернувши собі обидві ноги. Схопив пару каменюк, і хиткою ходою рушив за нею. Незабаром її стогін перервався, чи, можливо, шум вітру став занадто сильним, проте він уже не чув її, як і не бачив силуетів тих, хто забрав її від нього. Сліди крові тягнулися далі, тож він...
Марк схопився за голову. Аліна... Як я міг забути? Він спробував пригадати, що сталося далі, але лиш застогнав, підвівши праве плече ближче до вуха. Труснувши головою, він припідняв праву руку, яка все ще лежала під простирадлом, і провів її лівіше, потім зробив так декілька разів, допомагаючи їй усією верхньою частиною тулуба. Щоразу він зупинявся і переводив подих, а потім продовжував далі. Верхня частина ковдри тепер звисала з ліжка. Вхопивши трьома пальцями її край, він став підтягувати її на себе, аж поки, врешті-решт, уся ковдра не опинилася на підлозі. Глянув на свої ноги і... Побачене, хоч він і налаштувався морально до всього — сподівався, — змусило його завмерти. Зіниці розширилися, поглинаючи залишки світла в кімнаті, і в цьому нерухомому погляді читалося щось страшніше за паніку. Всюди виднілися плями засохлої крові, бинти, ганчірки, джгути, але… Марк не втримався і виблював просто на себе. Тільки після тривалої внутрішньої боротьби, він зміг ще раз глянути на те, що не ніяк міг, не бажав приймати. Стегнові сіруваті кістки, на яких місцями ще виднілися залишки м’язових волокон, лежали попереду на брудній білизні. Мов повністю обглиданий труп, його нижньої частини тіла не існувало взагалі. Більше ні! Закривши очі, він скривився від огиди, відвернувшись у протилежний бік, а як зміг відійти від шоку, звернув тепер увагу і на перебинтовану ліву руку. Тільки зараз він помітив, що вона здавалася аж занадто тонкою. Важкі поштовхи у вухах заглушали усе навколо. Марк гнівно пирхнув, кілька разів кліпнув очима.
— Заспокойся! Заспокойся, дідько! Ти виберешся звідси! Лиш треба знайти телефон, от і все, — промовив він до себе, поки намагався стабілізувати дихання.
Очі Марка просвітлішали, а фокус став чіткішим. Головне — встигнути до… Двері позаду рипнули, відчинившись з протяжним скрипом, що пробрав до дрижаків, як ніколи до цього. Почувся тупіт ніг низькорослого господаря цієї хати, який, ніби кваплячись, став носитися то туди, то сюди, перед тим як увірватися в кімнату до Марка з посмішкою на вустах, тримаючи в руках черговий відвар. Дуже повільно його радісний вираз змінився на щось інше: на зневажливу фізіономію, яка виражала огиду. Марк скрикнув, вхопившись за голову. Його осяяв ще один спогад. Саме в ту мить, коли він намагався переслідувати вовків, біля нього почулися кроки. Не встиг він розвернутися, як важкий удар прийшовся йому по потилиці. Після цього він і прокинувся тут.
— То он воно як виходить, — промовив Радомир, підібгавши губи й поставивши відвар на полицю поряд. — Я не встиг. Кляті запаси трав. Знав же, що треба було раніше їх поповнити…
Він глянув на Марка ще раз, почавши йти до нього з явно недобрим поглядом в очах.
— Ти покидьок!! Через тебе я не врятував її!!! — промовив Марк сиплим, ледь чутним голосом, затихаючи під кінець.
Радомир зупинився, замислившись над чимось.
— Пригадав щось? То ти був не один?
Марк нічого не відповів. Але сльоза пробігла по його обличчю.
— От паскуди… — буркнув знахар, повернувшись назад до однієї з полиць. Він узяв золоту каблучку, на якій виднілися червоні краплі крові, — усе мені зрозуміло тепер! Кляті вовки, знову випередили мене. Зграя кудлатих вовцюг! Я колись винищу їх усіх! Клянуся!
Радомир знову перевів погляд на Марка. 
— Знаєш. А до біса. Трав усе одно не вистачило б надовго. А тепер ти маєш зіпсоване м’ясо, як не крути. — Він плюнув кудись убік. — Хоча я навіть до спини не дібрався. Це вже не та тушонка вийде, не та. А я ціную якість! Якість понад усе, розумієш?!
Обличчя у Марка стало майже порцеляновим. Він не хотів вірити тому, що чує. Це переходило навіть найабсурдніші припущення. Стариган продовжив:
— Але нічого. Не хвилюйся так. Кожен твій орган піде на благу і вельми, — він облизнувся, — поживну справу. Нічого не буде викинуто. Обіцяю. Ох, уже дві обіцянки за день.
— Я теб...
Радомир за пару швидких кроків умить опинився перед Марком. Застрибнувши на ліжко, він міцною хваткою вхопив того за волосся, потягнувши на себе і вниз. Іншою рукою він вихопив із піхов мисливського ножа і замахнувся... Марк спробував підняти руку, але клята кінцівка ледь рухалася. Проте він не здавався, дивлячись в очі старому спідлоба. Лють зробила своє, додавши йому сил. І от він зміг вхопити його за горлянку. Вчепився і стискав, стискав. Навіть тоді, коли вістря ножа з коротким хрускотом увійшло точно під череп, умить перерубавши стовбур мозку, останні імпульси вже обм’яклого тіла зосереджено продовжували стискати пальці на горлянці старигана, в той час як свідомість покинула тіло Марка, розчинившись у суцільному ніщо.