Частина 2

   Тео оселився в місті з матір'ю і став займатися цілительством. Городяни давно знали його як учня Ставроса, тому з довірою стали звертатися до нього по допомогу. Цілительство приносило непогані доходи, принаймні вони з матір'ю ні в чому не мали потреби. Тео ніколи не призначав плату за свою працю, але зцілені хворі самі дякували йому, хто чим міг. Він швидко досяг успіху у своїй справі.  Слава про нового цілителя поступово поширилася далеко за межі їхнього міста, і до нього стали привозити хворих із віддалених земель. Люди звернули увагу на те, що молодий цілитель перевершує силою свого вчителя, адже йому якимось дивом вдавалося зцілювати до того невиліковні хвороби. Ставрос на той час остаточно запив і не міг більше приймати людей, тож увесь потік хворих і стражденних попрямував до Тео.

Колишній учень любив свого вчителя і був безмежно вдячний йому, тож дізнавшись про погані справи Ставроса, негайно вирушив до нього. Піднявшись на гору і зайшовши в будинок, він застав цілителя в жахливому стані. Той зустрів його важким хмільним поглядом:

- Навіщо ти з'явився? Подивитися на справу рук своїх? - зі злістю запитав він.

- Вчителю, як міг ти помислити таке? Стільки років ти знаєш мене, хіба можеш дорікнути чимось?

- Будь проклятий той день, коли ти з'явився на порозі мого будинку! - закричав Ставрос і з силою стукнув кухлем по столу, від чого вино розплескалося на його одяг. - Ти, виплодок пекла, думав про мою дружину, єдиний мій скарб!

- Вчителю, сліпі ревнощі мучать тебе. Я жодного разу не глянув на твою дружину з пожадливістю. Мені досі незнайомий цей гріх, - впевнено відповів учень.

Ставрос підскочив, стиснув кулаки і з ненавистю закричав:

- Я навчив тебе всього! Я!!!!! А тепер ти вкрав у мене славу, ніхто більше не звертається до мене по допомогу! Всі, всі забули мене! - він упав на стілець, схилив голову і заплакав гіркими сльозами п'яниці.

Розчулений Тео кинувся на коліна перед вчителем і обійняв його ноги:

- Вчителю, всім що я маю, навіть самим життям я завдячую тобі! Тому прийшов допомогти і запропонувати половину мого доходу! - на підтвердження своїх слів учень дістав гаманець із монетами і поставив на стіл. Проблиск свідомості промайнув в очах Ставроса, схаменувшись, він обійняв Тео, притулився своєю головою до його голови і вимовив:

- Ти замінив мені сина... - але потім раптом підняв голову і його погляд знову затуманився від вина. Вчитель підскочив:

- Я пригрів отруйну змію на своїх грудях!!! - бив він кулаком по серцю, - не потрібна мені твоя допомога, зрадник! Геть із мого дому!!! І ніколи не з'являйся більше на моєму порозі!

Почувши таке несправедливе звинувачення, учень вискочив з хати і побіг геть.

Дуже довго, до самого заходу сонця, Тео сидів на вершині гори й розмірковував над своїм горем. Слова вчителя досі лунали в його голові, бентежачи чисте серце. "Як же сталося так, що між нами з'явилася ворожнеча? Хто винен у цьому? Невже десь я вчинив необачно?" - такі думки вихором крутилися в його голові. Трохи заспокоївшись і прийшовши до тями, Тео повернувся додому.

Жаліслива мати помітила сум сина і запитала:

- Що турбує тебе, синку? Чим ти так засмучений?

І Тео розповів матері про все. Жінка погладила сина по голові і заспокоїла:

- У тому, що трапилося, немає твоєї провини, не кори себе.  У всьому винен лише сам Ставрос, він не зміг впоратися зі своїми почуттями. А тепер його розум затуманений вином і він не може міркувати тверезо.

- Мамо, але руки вчителя більше не слухаються його. Він не в змозі зцілювати хворих! На що ж він буде жити?

- Це більше не твоя турбота. Відтепер у нас тільки один цілитель - це ти.

- Але хто ж подбає про старого? Я хотів запропонувати йому допомогу, але він із презирством відкинув її...

- Його дружина подбає про нього. А ти таємно можеш допомогти їй у цьому. У такий спосіб вчиниш по совісті й не розлютиш Ставроса, - запропонувала жінка. - Ех, Тео, у тебе добре серце, - зітхнула вона, - настав час знайти тобі дружину і завести дітей.

- Та кому ж я потрібен, кульгавий? - здивувався син.

Мати посміхнулася, поплескала хлопця по плечу і відповіла:

- Ти пристойний собою і люди поважають тебе, а крім того маєш справу, яка допоможе утримувати родину. Але найголовніше - твоя добра душа, за яку й полюбить тебе одного разу твоя обраниця.

Але про це Тео поки що не думав. Зате порада матері сподобалася синові: відтоді він регулярно передавав Пенелопі допомогу для вчителя, але сам відмовився з нею зустрічатися.

Минав час, Тео ставав дедалі відомішим не тільки в окрузі, а й далеко за межами тієї місцевості. Його почали називати "знахар". Частково тому, що "цілителем" багато років називали Ставроса, а тепер доводилося якось розрізняти їх, прізвисько "знахар" і прилипло до нього. Сам Тео був не проти.

Натомість був проти лікар, який проживав в цьому місті. Він чимало здивувався, дізнавшись, що хлопчина вижив, і потай проклинав за те старого цілителя, адже такий випадок аж ніяк не сприяв популярності самого лiкаря. А потім старий чаклун став ще плодити учнів! Спокою лікаря настав кінець. Але коли, через деякий час, одужавший Тео з'явився в місті як знахар, лікар задумався не на жарт. Слава молодого знахаря бігла попереду нього і поступово це звело нанівець весь бізнес офіційної медицини. Лiкар затаїв люту злість на знахаря і за кожної зручної нагоди поширював про нього брехливі чутки.

Одного разу до Тео з візитом завітала учениця Ставроса, Ірина.

- Навіщо ти прийшла до мене? - запитав він, немало здивувавшись, - щось сталося з вчителем?

- Я прийшла запропонувати тобі спільну роботу. Ми могли б зцілювати людей разом, об'єднавши наші знання і сили.

- Мені не потрібна твоя допомога, - заявив Тео. Але учениця не вгамовувалася. Вона хитро посміхнулася, обпекла знахаря хтивим поглядом, точнісінько як її старша сестра, потім підійшла до нього впритул так, що її груди торкалися його тіла, і промовила: