Частина 1

   На звивистiй гірськiй дорозi натовп людей обступив перекинутий віз. Люди намагалися визволити з-під звалившогося валуна  хлопчину, який їхав у ньому разом з матір'ю. Жінка дивом залишилася живою, а ось син виявився придавленим великим каменем, що звалився з гори на дорогу. Обвали в гірській місцевості не таке вже й рідкісне явище. Ось і цього разу мати і син стали їхньою жертвою.

Вибравшись з-під уламків дерев'яного воза, жінка кинулася до дитини, яка лежала непритомна, наполовину придавлена каменем. Мати побігла до найближчого поселення кликати на допомогу. Люди відгукнулися на заклик і послали по лікаря. Відсунути валун, що впав, виявилося непросто, але спільними зусиллями його вдалося підняти з місця і дістати потерпілого хлопчину. Мати в сльозах схилилася над сином, намагаючись привести його до тями. Одна нога його була неприродно вигнута і кістка стирчала з розірваної халошi. На той час нагодився місцевий лікар. Він оглянув потерпілого і виніс вирок:

- Нічого вже неможливо зробити, хлопець більше не мешканець на цьому світі, - вимовляючи матері ці страшні слова, лікар розвернувся і поїхав геть.

Не вірячи почутому, невтішна жінка вибухнула сльозами. Це була її єдина дитина, вся її родина, що залишилася після смерті чоловіка, сенс її життя!

Люди співчутливо дивилися на цю трагедію.

- Неподалік у горах живе один цілитель, можливо, він зуміє допомогти, - пролунав голос із натовпу, - кажуть, він творить дива!

Іскра надії промайнула крізь сльози в заплаканих очах матері.

Звивистою гірською стежкою жінка тягла вгору пораненого сина у двоколісному візку, позиченому жалісливими мешканцями села. Шлях лежав неблизький, підйом ставав дедалі крутішим, а стежка все вужчою. З останніх сил, перемагаючи біль і втому, мати штовхала візок, бо слабкий вогник надії все ще жеврів у її серці.

Нарешті, за черговим поворотом з'явився будинок, що приліпився до скелі, ніби пташине гніздо. Назустріч вийшов високий літній чоловік із бородою і довгим сивим волоссям, що хвилями спадало на його плечі. За його спиною з'явилася красива молода жінка. Вони мовчки стояли на порозі й очікували наближення подорожніх.

- Добрий чоловіче, заради Бога молю тебе: допоможи моєму синові, чим можеш! - взмолилася захекана жінка.

Знахар підійшов до візка і глянув на юнака:

- Давайте занесемо його в дім і я огляну хлопця, - мати й чоловік підняли несвідоме тіло, а молода дружина цілителя приготувала місце.

Оглянувши юнака, чоловік заспокоїв матір:

- Не плач, жінко, він житиме.

Вдячна мати впала на коліна перед знахарем і обняла його ноги. Він підняв її і доручив турботам дружини. Та напоїла нещасну жінку заспокійливим відваром трав і поклала в ліжко. Через деякий час, вона забулася глибоким сном.

Прокинувшись тільки наступного дня, мати насамперед кинулася до ліжка сина:

- Тео, синку!

Цілитель стояв поруч і розминав якесь зілля в ступці:

- Ах, ось значить як його звуть?! - усміхнувся чоловік, не припиняючи роботу.

- Як він? - запитала жінка.

- Не турбуйся, матір, твій син живий... але знадобиться чимало часу на його одужання - він сильно постраждав: зламані ребра тиснуть на органи, та ще й струс голови під час падіння. Необхідно залишити хлопця тут до повного відновлення.

Так юний Тео залишився в будинку старого.

   Жінка спускалася вниз крутою гірською стежкою, тягнучи за собою порожній візок. Дорогою вона розмірковувала про те, як змінилося її життя після смерті чоловіка і як зміниться тепер, адже доведеться залишитися в цьому місці до одужання сина. Єдиний годувальник сім'ї помер півроку тому, і їй довелося виїхати в пошуках роботи, продавши свій будинок за борги лікарю, який лікував чоловіка. Ось на шляху якраз і трапилася з ними ця біда. Мабуть, тепер доведеться залишитися, знайти роботу в найближчому місті і терпляче чекати одужання Тео. А може, це знак згори? Можливо, це місце обрав для них Всевишній у великій милості своїй? Мати молила Бога про те, щоб не забирав її єдине дитя, подібно до того, як він забрав коханого чоловіка.

   Час минав, проходив тиждень за тижнем... Мати влаштувалася в місті, що знаходилося неподалік, знайшла роботу і щотижня навідувалася до сина. Тео вже прийшов до тями і поступово одужував під чуйним наглядом цілителя. Ось тільки нога виявилася покаліченою і хлопець залишиться кульгавим на все життя.

- Я зробив що міг, решта не в моїй владі, - сказав матері цілитель.

- Зате мій син живий, - відповіла та.

Тео продовжував жити в будинку цілителя до повного одужання. Спостерігаючи за його роботою, юнак перейнявся інтересом до таємної майстерності старого. Він став цікавитися назвами трав, їхньою цілющою силою, складом зілля, які той готував для нього.

- Ставросе, що це за чудодійний відвар, яким ти знімав мені жар? Із чого його готуєш?

Цілитель, на ім'я Ставрос, терпляче ділився своїми знаннями з Тео. Він давно помітив допитливість хлопця і був би радий мати такого учня, якому зміг би передати всі свої секрети. Тео сподобався старому, він був допитливий, добрий і відкритий серцем - саме такій людині хотів би він залишити свої знання. А власних дітей у цілителя не було, Бог не нагородив його нащадками. І навіть молода дружина не змогла народити йому сина, про якого він так мріяв. Тож Ставрос став подумувати про учня дедалі частіше, адже час минав безповоротно, та й роки брали своє... Бачачи інтерес юнака, цілитель запитав його одного разу:

- Чи бажаєш ти навчитися цілительства і зробити це справою свого життя?

- О, так! Я хотів би допомагати людям подібно до того, як ти зцілив мене! Але чи маю я здібності до цього мистецтва?

- Для цілительства потрібні тільки твої руки, добре серце та чисті помисли, - відповів Ставрос.

- Тоді навчи мене! - з готовністю відгукнувся юнак.

Так і залишився хлопець жити в будинку цілителя, але тепер уже як учень.