Глава 10.

Додому пробираюся крадькома, хоча ж нічого не зробила? Звідки це дурне відчуття провини?

Лев не турбував. Натомість у його квартирі я знайшла все необхідне для повноцінного перебування — та навіть життя. Житло повністю «упаковане».

Данило виходить у самих трусах, сонний, шкіриться. Принаймні намагається вдати щасливого чоловіка.

— Ти вже заспокоїлася, люба? — такий потворний, що все відчуття провини випаровується миттєво.

І де та краса поділася?

Дивлюся — жодної гарної риси обличчя. Все спотворює фальш та вдавана награність.

— Я не заспокоїлася, Даниле.

— Тоді чому прийшла? — нахабно.

— Може, тому що це мій дім, куплений за мої гроші?

Якось ніяковіє від розуміння, що саме сказав, і намагається згладити все посмішкою.

Лицемір.

Ні.

Жодні гроші не варті того, щоб продовжувати його терпіти.

Вдих-видих.

Тримай себе в руках, Поліно.

— Я не це мав на увазі… Сонечко, мила моя дівчинко, просто між нами вперше не все в порядку. Я розгубився.

Закриваю очі, заспокоюючись, беручи себе під контроль, і теж посміхаюся.

— Я розумію. Нічого. Кожен із нас переживе цю життєву ситуацію в межах свого емоційного інтелекту. Я піду перевдягнуся, вже час на роботу.

Задумливо обираю одяг, чомусь уявляючи реакцію Лева…

Ох, жінко, твої думки котяться не в той бік.

Отже, починаємо.

Створена моїм юристом офшорна компанія зі «швейцарською» адресою, офіційною поштою й солідним сайтом — спіймала Данила на гачок, як я і очікувала.

Покидьок не втримався й зробив переказ 100 тис. доларів з мого рахунку саме на цю фірму, яка начебто займається міжнародними інвестиціями в ІТ.

Такий упевнений, що обійшов усіх, встиг під шумок забрати гроші.

Ага.

Побачимо, хто кого.

Я ж недарма вивчала фінанси, та й юрист допоміг.

Ми з ним починали разом. Хоч і не говіркий, але добро пам’ятає.

Я врятувала його дружину. Просто від душі. Було шкода молоду жінку, яка не могла навіть встати… Операція була надто вартісною для молодого юриста, а я тоді вже мала гроші. Минуло багато часу, але я не пошкодувала жодної секунди.

Тепер Данилу прийшов юридичний запит. Я читала й досі ідеально пам’ятаю його вміст:

«Ви внесли кошти на наш рахунок без належного договору. Усі кошти, що потрапляють без супровідних контрактів, вважаються позикою, яка має бути повернена.

Якщо протягом 30 днів ви не подасте відповідних документів, ми подаємо позов до суду».

Хай крутиться, голубчик. А я спостерігатиму.

І продовжуватиму тиснути — морально та психологічно.

День не пройшов — пролетів.

Я завжди в роботі, активна, зайнята під зав’язку. Але намагаюся не втратити рівноваги.

І внутрішній спокій мені допоміг. Знову.

— Поліно, мені потрібно з тобою поговорити! — Катя вилітає прямо на мене. — Я благаю!

Дивлюся на неї — нікчемну, принижену — і відчуваю злість.

Я — не жертва. Принаймні не почуваюся нею.

Та й Катя — зовсім не жертва. Але вдає, ніби я злодійка, що без причини займається булінгом.

— Ні, — тихо видаю. Обходжу збоку й іду далі.

Катерина знову кидається в ноги й починає ридати.

І…

Мені шкода.

Ну чому?

Зупиняюся. Переводжу погляд. Картаю себе за відсутність необхідної злості.

— Заходь, — повертаюся до себе в кабінет.

Просто вислухаю. Такий відчай — привід дати п’ять хвилин свого часу.

Велично сідаю за стіл і мовчки чекаю. Впевнена: з мого обличчя не прочитаєш жодної емоції. Суцільний спокій.

— Я від нього вагітна, — шепоче. — Поліно, я вагітна!!! — вже кричить.

— І що мені з цього? — жоден м’яз не видає болю, який я відчуваю.

Моя мрія.

Утілена нею.

З моїм чоловіком.

Хочеться так само верещати.

Трощити все навколо.

Але я мовчу.

Суцільна тиша.

— Ти ж все знаєш, правда? Ти не виглядаєш здивованою. Хоча… Холодна змія без почуттів та емоцій… Він тебе не кохає. Я! Тільки я йому потрібна!

Боже…

За що мені це?

Холодна змія без почуттів…

Так про мене говорять?

— Катю, я не знаю, про кого ти конкретно. Від кого ти вагітна? — даю їй шанс змовчати. Моя гра ще не завершена.