Глава 30

Соломія

Наступного дня зранку ми швидко почали складати всі свої речі у валізи, адже в нас має бути літак до України о вісімнадцятій годині вечору. А через те, що ми прокинулися доволі таки пізно.

- Так не хочеться повертатися. - зізналася я, складаючи свій одяг.

- Я теж, тут стільки спогадів...- задумливо промовив Даня, та обійняв мене за плечі.

Я ж просто кивнула, адже він мав рацію. Саме тут, в Туреччині, ми стали справжньою парою і я це ніколи не забуду. Саме тут, відбулися незабутні дні, емоції та почуття.

- Але тепер, коли ми приїдемо в Україну, все буде інакше. - пообіцяв.

Ми продовжили складати одяг, а коли  нарешті все склали, пішли снідати, бо ще нічого окрім води не їли і не пити сьогодні. По дорозі до столової, я краєм ока помітила Славу, який про щось говорив з якоюсь дівчиною, яка вочевидь працювала тут, бо на ній був бейджик з якимось турецьким більш всього іменем. Увагу на це я не звернула, бо мені було абсолютно все одно на Славу і з ким він тут спілкується. Тому відвернувшись, я поспішила за Даньою, який вже встиг дійти до столової.

- Слухай, ми ж самі летітимемо у літаку? - запитала, але побачивши водночас загравальний і незрозумілий погляд Дані, усвідомила, що питання прозвучало доволі тупо. - Тобто без тих твоїх старих друзів? - конкретизувала.

Даня не поспішно накладав салат з морепродуктами та не відповідав на питання, я ж терпляче чекала, тримаючи у руках пусту тарілку.

- З нами. - відповів, але я почула в його голосі нотки...підозрілості чи що? - Знаєш, після твоїх слів я справді задумуюся чи не занадто Слава та всі інші близько «крутяться» біля нас. Щось тут не...- протягнув та подивився на секунду на Славу, який зайшов у приміщення, але швидко відвів погляд на тарілку.

Я ж кивнула та пішла накладати нарешті собі їжі, бо він смачненького запаху якого тут було ой як багато, їсти захотілося ще сильніше.

Підійшовши до млинців, я взяла собі пару та налила трохи солодкого соусу.

- Ну привіт, крихітко. - прошепотів хтось мені на вухо, від нього дуже добре пахло занадто різкими парфумами, від чого хотілося піти скоріше звідси. - Не сумувала?

- Ні краплі, слухай, йди геть. - пошепки так само відповіла я. Все настільки дістало, через що я відповіла йому доволі грубо.

Слава поклав руку мені на плече та декілька разів постукав легенько по нього, а потім став поруч, так що наші плечі стикалися.

- Ти занадто груба, тобі не здається? - промовив, дивлячись вперед. - Це дуже неввічливо, чи не так?

- З тобою не можливо інакше. - шиплю. - Йди. Геть. Звідси.

- Лише з тобою.

- Про що говоримо? - перебив нас Даня, підійшовши з-заду та поклавши руки по обидва плечі.

- Та так, просто спілкуємося. - спокійно відповів Слава, обернувшись до друга з посмішкою. Явно фальшивою, яка була ж і в Дані, невже він зрозумів, що Слава щось не надто приємне говорив.

Я дивилася, то на Славу, то на Даню і добряче відчувала напругу між цими двома. Ох...Не знаю, як вони могли раніше дружити? Слава так змінився, якщо вірити словам усього гурту.

- То ви вже завершили свою розмову? - поцікавився мій хлопець, коротко глянувши на мене, всього на мить, але я змогла уловити в цьому погляді нотки суворості та...ревнощів.

Хтось ревнує? Невже мене до Слави? Це приємно, але трохи не зрозуміло, адже у цьому взагалі немає ніякої проблеми.

- Так, в принципі, так. - швидко сказав Слава. Він вирівняв плечі, та заховав руки в кишені джинсів. - Мені вже час, тому палий був поспілкуватися, ще побачимося. - підморгнув мені та пішов.

- Нарешті. - видихнула я, та поцілувала Даню в щічку. - Він мене дуже дратує.

- Як я раніше не помічав, що він явно не просто так постійно говорить про щось з тобою? - радше сам у себе запитав він, - До речі, про що ви там говорили? - голосніше запитав.

- Як завжди. Залицяння, а ще мене найбільше дратує, що він постійно торкається мене та називає «крихіткою». - поскаржилася. Ох...назвете мене «стукачкою»? Отже, я такою і є, бо вже не в силі стримувати все в собі.

«Стукачка», як на мене це дуже несправедливе прізвисько, яке дають людині, яка просто не може справитися з ситуацією. Яка не витримує напруги та всього «бруду», який ллється на неї. Особисто я всім ділилася з мамою, навіть найпотаємнішим і від цього наші стосунки зараз просто неймовірні. Я б назвала нас найкращими подругами. Адже ділитися з рідними особистим - це в першу чергу чесність і так виявляється любов до рідних, довіра до них.

Тим часом Даня обережно постав тацю з їжею на вільний столик, та обережно обійняв мене.

- Не хвилюйся, він ще отримає від мене, але трохи пізніше, - пообіцяв, поцілувавши мене в губи, - але пізніше, поки у мене свої плани на цього Славу.

- Які ж це? - одразу запитала та нахмурилася.

Тобто плани? Що вже він там задумав? Сподіваюся нічого небезпечного?

- Потім розповім, бо поки це лише в загальних рисах, але коли я буду впевнений, що план вийде - розповім. - і знову поцілував.

Я ображено відвернулася, хоч і мала терпіння, але все ж справді образливо, що він не розповів мені про цей план. Хоч ми тепер і справжня пара, ми маємо довіряти один одному та ділитися всім, а не приховувати щось.

- Ну, сонце, не дуйся. - Даня обійняв мене ззаду. - Ти ж знаєш, що я тебе люблю та все розповім, але трохи зачекай.

- Точно?

- Так. - я обернулася до нього обличчям.

- Ну для натякни. - попросила.

- Так, все, пішли вже їсти. - сказав, немов «відрізав» і пішов від мене, я одразу звела брови і побігла за ним.

- Ну скажи!

- Ні.

- Ну будь ласка. - скиглила далі.

- Со-о-олю, заспокойся. - попросив хлопець, сівши за стіл.

- Заспокоюсь, лише коли поцілуєш. - вперто сказала, та склала руки на грудях.

Даня посміхнувся та повільно поцілував мене, розтягуючи цей неймовірний момент, від якого можна зійти з розуму.

***

Так не хотілося їхати, але ось ми вже в літаку летимо в Україну. Швидко пройшов час, наче ось нещодавно тільки ми приїхали до Туреччини, а вже повертаємося додому. Та Даня сказав, що на мене ще чекає багато таких турів, адже я дівчина ударника. Не звично, себе так називати, але приємно.