Глава 17

Соломія

Новий день стає для мене вже чудовим, бо розплющивши очі бачу поруч з собою на ліжку Даню. Волосся неохайно розтріпане, я лежу в нього на грудях, одну руку хлопець поклав мені на плече. Напевно йому було не зручно так спати, але...зате мені було ой як зручно і приємно. Сонце так сильно світить на мене, що я починаю підозрювати, що вже явно не вісім годин ранку. Обережно прибравши руку Дані, я вмикаю телефон і широко розплющую очі. Дванадцять годин дня.

- Даню, - кажу тихо і легенько штурхаю хлопця в плече, щоб він прокинувся. Нуль реакції. - Даню! - вже голосніше сказала я. - ДАНЮ! - крикнула і хлопець ледь не підскочив.

- Що трапилося? - одразу запитав він, а я просто завмерла дивлячись на нього з посмішкою. Невже саме мені пощастило так, що я прокидаюся з ним у одному ліжку? Досі не віриться.

- Вже дванадцять годин. - відповідаю.

- Ну то й що?

- Що означає «ну то й що?» нам через декілька годин потрібно бути в аеропорту! - кажу таким тоном немов і дурню це зрозуміло.

- Та ще годинку можна поспати. - бурмотить Даня, він вже знову ліг і заплющив очі.

Ні ну знущається?

- Вставай! - кричу і б'ю його подушкою. Він хижо дивиться на мене, а потім одним рухом нависає наді мною.

- Ти догралася. - шипить.

Але я не боюся, знаю що він мені нічого поганого не зробить. Сподіваюся.

Він просто дивиться мені в очі, спокійно, але водночас хижо, немов кожної секунди може накинутися на мене, як той звір. Він повільно нахиляється і коли наші носи вже торкаються...різко відсторонюється від мене, встає з ліжка і одягає шорти.

- Щ-що це щойно б-було? - здивовано і дещо розчаровано питаю я, навіть не поворухнувшись.

Я ж чекала на поцілунок, думала зараз буде так романтично, він поцілує мене, а потім скаже що закохується і все буде немов у казці. Але Даня чомусь вчинив інакше, невже він забув що було вчора вечері? Від цієї загадки я хотіла посміхнутися, але не в такому становищі. Вчора ми довго цілувалися, а потім ще довго розмовляли і лягли спати. Проте для мене це було так...правильно і особливо.

- Ти ж сама сказала, що вже пора вставати. - безневинним тоном відповідає хлопець і посміхається. 
 

Він вирішив познущатися з мене? Ну нічого я йому ще влаштую!

- О тоді якщо ти встав, то приготуй будь ласка сніданок. - попросила ніжним голосочком.

- Чому це я маю готувати? - обурюється Даня.

Напевно тому що ти завинив переді мною. - думаю, але в голос цього не кажу.

- Бо ти перший встав, тому й готувати будеш саме ти. - натомість кажу.

- Ну гаразд. - долітає до мене десь з кухні.

Так легко погодився? Ну то й добре. Я ще пару хвилин полежала на теплому ліжечку, а потім встала і пішла вмиватися. Привівши себе до ладу, я зайшла на кухню і застала цікаву і разом з цим смішну картину. Даня стоїть весь у борошні, весь стіл теж у борошні, а сам хлопець ще й намагається щось мішати у мисці.

- Чого смієшся? - питає Даня, побачивши мене. Ну а як тут не засміятися?

- Ти б бачив себе зі сторони. - кажу через сміх, хлопець ображено відвертається від мене і знову починає щось місити. - Що ти готуєш? - підходжу ближче.

- Млинці. - відповідає не обернувшись.

- Давай допоможу. - пропоную і не дочекавшись відповіді, дивлюся на тісто яке він зварганив. - Ти ж не додав цукру та яєць!

- Точно! Зовсім забув.

Я знову починаю сміятися тихо, щоб він не почув і знову не почав ображатися на мене. Дістаю інгредієнти, яких не вистачало та ретельно перемішую тісто.

- Тепер діставай сковорідку. - командую я чим змушую Даню роздратовано закотити очі.

Знаю, що він не любить коли ним командують, але нехай звикає.

Через п'ятнадцять хвилин ми вже сиділи і ласували смачними млинцями, які на секундочку - посмажив Даня. Так, у нього на диво вийшло з першого разу. І він долі вже переодягнувся, бо я б не дозволила йому сісти за стіл у тому одязі, який був весь у борошні.

- Ти молодець, серйозно. Я не очікувала, що вийде з першого разу. - зізнаюся.

- От бачиш, - хлопець явно задоволений собою. Знову ця його самовдоволена усмішка. - А ти сумнівалася!

І вже о шістнадцятій ми прощаємося з квартирою на два тижні. Якось дивно, адже зовсім недавно я сюди тільки переїхала, але вже звикла до цієї квартири. В ній трапилося багато чому і хорошого і поганого. Одразу згодуютьсч моменти, як ми з хлопцем тут ьісиличя, разом вечеряли і навіть цілувалися.

- То ти йдеш? - питає Даня, який вже чекаю мене біля дверцят ліфту, які от-от мають відчинитися.

- Так-так. - киваю і йду до хлопця, везучи за ручку свою валізу. Ох...Я набрала справді багато речей.

Приїхали ми в аеропорт ледве не запізнившись. Затори, як завжди великі. Людей тут хоч греблею гати! Ми з Даньою ледве знайшли інших учасників гурти і попрямували до них, поруч стояв також їхній продюсер з якого й почалася вся ця історія.

- Привіт! - привітався Даня і потиснув руку кожному зі своїх друзів.

- Привітик. - мовила я до дівчат і обійняла Елайзу та Стефанію, адже лише їх я знаю.

З іншими дівчатами ми поки не знайомі, але думаю Туреччина все виправить. А які там солодощі! А хлопці! М-м-м скоріше б прилетіти!

- Ну що готові? - питає Елайза, яка явно готова до пригод.

- Звісно! - відповідаємо ми з Стефою в унісон.

Годинку ми просто сиділи і розмовляли, але потім Даня запропонував сходити в кафе неподалік перекусити, бо їсти ми будемо ще не скоро.

- Я хочу салат, стейк і каву. - калу хлопцеві, поки той ще не пішов замовляти.

- Гаразд.

Даня пішов замовляти, а я обернулася праворуч і помітила хлопця і дівчину, які стояли тримаючись за руки та про щось розмовляючи. В очах кожного можна помітити закоханість при погляді один на одного. А от що в нас з Даньою? Ми вже перейшли той період коли ненавиділи один одного, але хто ми один одному тепер? Досі вигадана пара, яка через місяць забуде про існування один одного? Друзі? Чи справжня пара? Адже і сьогодні і вчора Даня відповідав взаємністю на всіляких поцілунки, дотики та що це означає?