Глава Сорок - Змінити світ

Маріанна відчувала себе, як героїня якогось багатобюджетного фільму. Її оточували найсильніші світу його, рятували і підтримували, а наприкінці, немов під романтичну музику і титри, що відпливають, її мали призначити правителькою цих земель.
Усе здорово, але надто солодко і радикально відрізняється від її початку подорожі цим світом. Сподіватися на легке вирішення проблем не доводиться, до того ж, тепер їй самій доведеться їх вирішувати.
Відпочивши досхочу із Самюелем, дівчина попросила відвести її назад у маєток. Слід було обрати нового ватажка, який неминуче мав бути з родини Леромео. По-перше, так повелося споконвіку, а по-друге, ніхто б не зміг зараз обійняти цю посаду, не маючи відповідної освіти. Пам'ятаючи слова Свени про "не всі народилися з амбіціями стати політиком", Маріанна відчувала, що її ненавидітимуть і заздритимуть, але навряд чи хтось наважиться перешкодити.
Було ухвалено рішення зібрати екстрену раду, в якій узяли б участь найголовніші та найважливіші особи роду Леромео - ті, хто колись жив у стінах цього маєтку. Маріанна попросила Самюеля залишити її наодинці з Ейпріл, щоб дівчина могла підсумувати свій план і дійти до єдиної думки щодо того, що казати та як розвивати сім'ю. Спойлер: придумати вони це не змогли.
- Ти маєш говорити від серця, - обурювалася Ейпріл, - а не завченими словами, як із пошуку в архіві!
- Сказав дух, - скептично зауважила дівчина, - буквально пошуковик із доступом до архіву.
- Попрошу зауважити, - підняла носик кішка, - що я видавала інформацію тому, хто буде ухвалювати рішення. Мені нічого вирішувати самій не доводилося.
- Ти маєш рацію, - здалася дівчина, - але коли є чіткий план - завжди простіше.
- Коли є чіткий план, завжди нудніше, - підморгнула вона, обтерлася об ноги дівчини і додала, - я вірю в тебе, Маріанно.
Кішка залишила її саму у своїй кімнаті. Тут усе почалося. Ось величезне ліжко, яке вона на дотик знала краще, ніж своє власне тіло. І шовкові простирадла, і невагомі ковдри, які гріли краще за піч. Очі мимоволі затрималися на кремовому балдахіні - бачить бог, вона викине його одного разу. Люстра була оздоблена золотом і діамантовими вставками, на підлозі розлігся шикарний килим зі шкіри якогось дивовижного звіра, а прямо перед ліжком виднілася картина з приголомшливого вигляду драконом. Свічок, як і раніше, у приміщенні не було. На вікнах висіли дорогі важкі штори, злегка прочинені, щоб не залишати кімнату в повній темряві.
"Я готова", - подумала вона і спустилася в загальну вітальню, де на неї вже всі чекали.
Останньою чекали саме на Маріанну з кількох причин: вона останньою бачила Седрика, саме вона постраждала від його рук, до її думки були готові дослухатися всі, навіть із вампірської гілки родини. Це і був її козир.
- Дорогі друзі, - почала вона промову - шепіт стих, усі напружено вслухалися, - на жаль, змушена повідомити сумні новини. Мій дядько, ватажок сім'ї Леромео і правитель Вейри, був помічений у злочинних махінаціях, унаслідок яких я ледве не загинула і був спричинений міжнародний скандал. - Дівчина махнула рукою в бік Калеба і Самюеля, - фактично, було скоєно злочин, що міг би сколихнути мир між нашими землями і почати нову Війну трьох народів.
- А де Мона? - Поцікавилася Елена Леромео - вампір.
- Я тут, - жінка, колись завзята білявка, встала, спираючись на тростину, - як бачите, я також стала жертвою вчинків мого чоловіка. На жаль, - вона скривилася, - я була замішана в цій історії так само і готова понести покарання, як співучасник його злочинних діянь.
Шепіт відновився - більшість обурювалися такому результату подій. Мона ніколи й мухи не образить, та як же?! Та беззаконня! Це все ця вертихвостка Маріанна підлаштувала!
Відчуваючи, що настрій сім'ї пішов зовсім не в те річище, дівчина допомогла Моні присісти і продовжила промову:
- Наскільки я знаю, - вона не відривала погляд від літньої подруги, - Мона робила все, щоб зупинити Седрика. Ба більше, єдиним, на її думку, виходом було моє вбивство.
Знову почувся шепіт - хтось не вірив, хтось обурювався, хтось навіть схвально кивав. Все одно ж таки друга і з другого роду - таких не помічають, щойно вони виростають.
- Це правда, - підтвердив Кітано, який сидів поруч із Хоакіном, - я особисто зупиняв Мону, коли вона напала на Маріанну в дверях академії.
Шепіт перейшов у обурені вигуки й обговорення - люди, які щойно не вірили в заяви Маріанни, перейшли на її захист і паплюжили Мону як попало - що взяти з них, з вампірів, а вампіри заявляли протилежне - це цілющі, всі вони диваки.
- Я не висуваю звинувачень, - відрізала всі переговори Маріанна, - тому Мона не фігуруватиме в жодній справі як злочинниця. Я жива тільки завдяки їй, тому ми не маємо права судити її про її вчинки. - Сім'я напружено мовчала, чекаючи продовження, - Нам потрібно вирішити, хто стане наступним спадкоємцем, ватажком і правителем.

Хоакін почав подавати голос і хизуватися - Матео надто малий, щоб зійти до правління, а ось він, чепурун і відвагомець, якраз ідеального віку і взагалі складу розуму. Його сальна посмішка розпливлася по обличчю, він став задоволено потирати свій живіт, що з'явився.
- А ти що задоволений такий, - прикрикнула на нього Джоджо, - навіть не думай, увалень ти такий, що правити підеш.
- Але люба, - сторопів він і спробував чинити опір - без толку.
- Ця дівчинка пекло пройшла і продовжує стояти гордо, як скеля, а ти що? Ти скликав раду? Ти зараз промову мовиш? Ти навіть не в курсі був, що щось сталося, поки я тобі не сказала.
- Але ж по праву... - Зовсім знітився Хоакін.
- Ти егоїст по праву, - пирхнула вона, і помахала йому пальцем, - скоро будеш із дітьми сидіти, а я піду на роботу. Тож жодних політичних ходів! Вибач, Маріанно, - нескінченно ніжно звернувся Джоджо до дівчини, - твій брат нічого не сказав, просив від мене передати тобі, що віддає всі права на престол. Тобі вирішувати, як далі чинити.
Вони продовжили сімейну драму пошепки, але Хоакін так і не наважився виступити проти, а коли в нього перепитали - чи буде він виставляти свою кандидатуру, він нещасно заперечно помахав головою. Потрапив він, як то кажуть. Маріанна бачила це інакше і навіть лагідно посміхнулася сцені, свідком якої вона стала. Хоакін був щасливий. Усе життя від нього щось вимагали, просили й очікували, як від того, хто жив у Верхньому Будинку. Але він за складом розуму був зовсім іншим, веденим, чимось схожим на Даніеллу, яка не намагалася протистояти долі, а плавно пливла за течією.
Маріанна подивилася на матір, а та мрійливо зітхала, дивлячись на доньку. Вона пишалася нею. Саме такою, як Маріанна, Даніелла все життя мріяла стати, але так і не змогла наблизитися до цієї мети. Вона ніколи не могла взяти слова, завжди робила те, що їй казали.
- Я пишаюся тобою, донечко, - тихо сказала вона і додала вже голосніше, - я голосую за Маріанну, як за нового ватажка.
- Підтримую, - подав голос Калеб, викликавши шквал емоцій у Елени - своєї дівчини.
- Підтримую, - тягнучим і здивованим голосом сказала вона. Невже думала, що він захоче прибрати це місце до своїх рук?
- За правом старшинства очолити сім'ю мала б очолити я, - промовила літня жінка з сумними очима - Еллі, - Лоурен була моєю мамою, я її молодша дитина. Силами Калеба і Мони я все ще жива, але, думаю, всі ми погодимося з тим, що я не підходжу на роль того, хто поведе націю за собою. Маріанна Леромео, - жінка ввібрала свій погляд в очі дівчини, немов би читаючи її думки, - не підведи нас. Підтримую.
- Підтримую, - один за одним проголошували родичі або просто значущі люди Вейри - ректор був серед них. Він дивився хитрими очима на дівчину, наче промовляв "я знав", проте вголос Маріанна нічого подібного не почула.
- Даміано? - Почула ім'я Маріанна і завмерла. Той самий Даміано? Який допомагав Седрику?
- Підтримую, - хижо прошелестів чоловік старечого вигляду на інвалідному візку.
Маріанна нутром відчувала, що він обманює всіх. Він не міг бути прикутим до ліжка і здійснити божевільну авантюру у вигляді замаху на колишню господиню тіла, організацію її упіймання і допомогу злочинцю-втікачу. Навіть вимовляти це вголос означало б похитнути свої позиції як майбутньої лідерки - її б на сміх підняли. Їй би не дали керівництво, знаючи, що вона попаданка. І їй би точно не повірили, якби вона розповіла історію Седрика, в якій сірим кардиналом виступав Даміано. Старий хижо посміхався і кивав. "Так", - немов би шепотів він, знущально, - "Грай у правління, а я гулятиму безкарно".
Бачачи напруження дівчини Кітано встав і підійшов до неї. Він узяв її за руку і прошепотів: "Тримайся". Цього вистачило, щоб Маріанна видихнула і взяла слово:
- Що ж, думкою більшості та за підтримки правителів двох сусідніх держав я, Маріанна Леромео, відтепер стаю правителем Вейри та головою родини Леромео. Прошу зауважити, що ніхто не проголосував проти, у зв'язку з чим, моя посада не може бути оскаржена. - Вона витримала паузу, а потім додала. - Моє правління, однак, може бути замінено Матео, щойно він виросте і буде готовий прийняти на себе таку відповідальність. Якщо ні в кого більше немає запитань, то я пропоную завершити наші термінові збори.
Усі згідно кивнули і поступово почали рухатися до виходу. Маріанна сіла, намагаючись віддихатися - Даміано вже й сліду не було, щойно дівчина підняла голову. Що робити? Сказати поліції? Похитнути своє місце?
Розуміючи, що вона в патовій ситуації, Маріанна лише дихала і напружено вдивлялася в родичів, що йшли. Вони вирішили її долю, вони продовжуватимуть це робити кожну секунду свого життя - кожну секунду, поки цим повітрям може дихати Даміано. Легально вона не може притягнути його до відповідальності, тому доведеться вичікувати, доки він оступиться і припуститься помилки.

Дівчина вийшла в сад - там, де колись гралися діти, де колись вони сиділи в альтанці з Самюелем. Доки справа не була закрита, всіх представників Леромео просили не виходити на вулицю - дітей залишили в одній із кімнат маєтку.
Вдихаючи аромат осені, вона відчула на собі погляд Кітано, який підійшов мовчки, немов боячись порушити тишу.
- Маріанно, - почав він нарешті, його голос був спокійним, але наповненим невисловленими емоціями. - Мені потрібно з тобою поговорити.
Кітано сів поруч із нею, на дерев'яній лавці, і зітхнув.
- Ми знаємо одне одного довгий час, і, чесно кажучи, останні події змусили мене замислитися. Ти і Самюель... і я.
- Що ти маєш на увазі, Кітано? - Маріанна відчувала, як у повітрі з'являється напруга.
- Я бачив, як ти і Самюель дивитеся один на одного, і я не можу посперечатися з тим, що між вами щось особливе. Але, Маріанно, я не можу заперечувати, що в мене є почуття до тебе. Це складно, і я не хочу створювати тобі додаткових проблем. Просто хотів, щоб ти знала.
Дівчина приголомшено мовчала. Вона схрестила руки і нервово смикала одяг - поглядом описувала силует альтанки. Кітано доторкнувся до її руки, м'яко погладжуючи пальці.
- Давай залишимо все як є, на цей момент. Нехай кожен із нас знайде свій шлях, і нехай час вирішить, що з нами буде. - Тихо сказав він.
Такий ніжний і чуттєвий, він був немов пов'язаний із нею на якомусь рівні. Адже не дарма саме Кітано прийшов врятувати її, не дарма саме Кітано підказував в академії. Навіть коли дівчина відверто показувала настільки отруйні для неї емоції, саме він, такий зрозумілий і добрий, був першим, хто підставив своє танцювальне плече. Але чи було цього достатньо для почуттів? Чи був їхній поцілунок там, у лабіринті, чимось більшим, ніж швидкоплинний поклик серця за жахливих обставин?
- До того ж, - додав Кітано, - Самюель не до кінця з тобою відвертий.
- Що ти маєш на увазі? - Дівчина все ж відірвалася від пейзажу, різко обернувшись до чоловіка. Він не зводив із неї погляду.
- Він казав тобі, що ви - справжня пара?
- Ні, про що ти, - Маріанна відчувала, як у горлі застряг клубок, як стало важко дихати - ще не знаючи всієї картини, вона розуміла, що наближається.
- Цілком можливо, - чоловік був серйозний і злегка сумний, - що його почуття до тебе зумовлені хімічним фактором. Він відчуває любов до тебе так само, як до будь-якої іншої дівчини, з якою його звела б доля. У драконів виробився захисний механізм, який дарує їм єдину суджену за все життя - вони не здатні відчувати потяг до інших. Однак це лише хімічний фактор - найчастіше дракони ненавидять свою половинку за те, що вони, по суті, позбавили їх свободи вибору. Мені дуже шкода, Маріанно, я сподівався, що він тобі розповість.
- Я не... вибач, Кітано, мені потрібно побути на самоті, - ледь вимовила дівчина і втекла в будинок. Геть. Геть від думок, геть від почуттів.
Наївна дурепочка, вона щиро повірила, що цей чоловік міг полюбити її просто так, просто за те, яка вона відкрита і чесна з ним. "Ти єдина", - говорив він, "ти відрізняєшся", - повторював він. Він або чортів гормон, або як там ця "істинність" функціонує.
Дівчина забігла до своєї кімнати. Колись вона захоплювалася балдахіном і ковдрами. Колись вона плакала, вкрившись ними і сховавшись від усього світу. Їй шалено захотілося зробити це знову.