Глава Тридцять Восьма - Я вмираю?

Шум. Нескінченний шум, який зливався в єдиний дзвін у голові. Він не припинявся. Люди метушилися, кричали й гарчали, викликали когось по рації, дракони люто ляскали крилами.
Гуркотів грім чи то від крил, що б'ються, чи то кричали в люті перехожі. Гарчання смерті виходило звідусіль, немов би сама земля хотіла поглинути тіло цілком.
"Я вмираю?" - Подумала Маріанна.
Дивний рик тривав, буравлячи думки, буравлячи нутро і вивертаючи його назовні. Її голову немов бурили одночасно зсередини і ззовні. Вона знову відключилася, насолоджуючись ненадовго затихлим гарчанням.
Кітано метався. Він то підбігав до поліцейських, вимагаючи від них допомоги, то в сльозах кидався до тіла дівчини. Кожен його подих нагадував про те, як він не вберіг свою кохану від страждань.
"Пробач мені, Маріанно," прошепотів він, дивлячись на її бліде обличчя. "Я не зміг захистити тебе."
Самюель стояв у тіні, дивлячись, як Кітано ласкаво обіймає Маріанну. Його драконяче серце горіло від пекучих ревнощів, заважаючи розуму і закутуючи його в темну трясовину. Усередині нього вирувала буря почуттів, які він ледь зміг контролювати.
Дракон не витримав і відкинув Кітано вбік, додавши щось про свою наречену і щоб той тримав руки подалі. Чоловік не пручався, він лише безпорадно лежав осторонь, тепер дивлячись на те, як інший обіймає Маріанну.
Кітано програв у всьому.
Він відчував провину, важку як гора, на його могутніх плечах. Кітано бажав би перенести всі її страждання на себе, пережити самому і забрати її подалі, коли все закінчиться. Його очі були сповнені відображенням безсилля і любові, а думки, що метушилися в його розумі, шукали способи, як повернути їй згасаюче життя.
Відштовхуючи Кітано в пориві своїх власних емоцій, Самюель розумів, що його ревнощі були несправедливими і марними. Кітано був усього лише ще одним рятівником Маріанни, як і він сам, і, замість того щоб об'єднати сили, Самюель дав волю своїм темним почуттям. Він любив її так глибоко, що його власні почуття загрожували його рішенням і навіть дружбі з Кітано.
- Ми повинні працювати разом, - нарешті сказав Самюель, його голос звучав щиро й рішуче. - Ми обоє любимо її, і тільки разом ми зможемо повернути їй життя. - Додав він уже тихіше, щоб лише Кітано міг почути її.
"Обидва?", - подумалося Маріанні, але свідомості, яка летіла, було складно сфокусуватися на тому, що відбувається. Вона приходила до тями лише на кілька десятків секунд, не намагаючись навіть розплющити очі - тільки слухаючи.
- Пишномовні промови, шкода, не ефективні, - почувся до болю знайомий голос колись наївної й ніжної дівчини-блондинки.
Мона виходила велично, як прима виходить на біс після блискучої прем'єри. Різниця була лише в тому, що Мона не посміхалася - сила і міць виходили від її нутра, від кожного кроку. Поліція лише безпорадно спостерігала за тим, що відбувається. Більша частина детективів, включно з Ісднілом і Детсолою, вирушили на пошуки Седрика, який утік. Вказівок щодо ефектної блондинки не було.
- Відійди, - загарчав Кітано.
- Пошкодуєш, - низьким драконячим голосом вторив Самюель, викликаючи крила і драконячі кігті.
- Тихіше, мачо, - роздратовано видихнула вона, - я все ще цілющий вампір. Чи ти припускаєш, що Маріанна сама вибереться? Седрик викачав із неї не менше 3 літрів. Їй потрібна кров.
Позаду почувся шелест крил, які повільно збиралися в єдине тіло. Калеб повернувся в людську іпостась, щойно побачив здалеку Мону. Вона, як представник вампірів, підкорялася його волі, і він відчував відповідальність за стан Маріанни. Якщо хто й міг вгамувати блондинку, так це він.
- Що ти хочеш, Мона, - не хвилюючись про те, щоб приховати наготу, запитав вампір, - Ти голосно співала пісні про те, щоб врятувати її від Седрика через убивство. Загалом, другий пункт майже виконано.
- Одягнешся?
- Можливо.
Мона хмикнула. Зараз вона не так сильно скидалася на завзяту білявку, яка тримала весь дім у вузді, організовувала весілля недолугого племінника, допомагала застряглій у світах Маріанні. Вона була схожа на хижачку, яку поранили; на ту левицю, яка ціною свого життя розтерзає кривдника. Ніхто не має права завдавати їй болю, якщо вона не давала на те дозволу.
В її венозній мережі текла кров, здатна дарувати життя. Погляд Мони метнувся на Маріанну, і її серце забилося від рішучості. Вона знала, що час працює проти них. Калеб перегородив їй шлях.
- Припустимо, ящір мені заважає врятувати Маріанну, а ти чого тут встав?
- Я так-то теж дракон.
- Більше вампір. І точно знаєш, що я хочу зробити.
- Я тобі не довіряю, - чесно заявив Калеб, - дівчина постраждала достатньо, щоб я грав у твої ігри.
- У тебе хіба є вибір? - Хмикнула дівчина, відштовхнула чоловіка рукою, не соромлячись його зовнішнього вигляду, і підійшла до племінниці.
Самюель запитально подивився на вампіра, той кивнув - вибору, і справді, немає.
Кітано, дивлячись на Мону, відчув давню силу, яка виходила від цього цілющого вампіра. Але напруженість нікуди не поділася - інші поліцейські, що залишилися, перегородили блондинці шлях, готові не пустити Мону ближче до вмираючої дівчини.

- Зачекайте, - вигукнув Кітано, його погляд боровся із сумнівом. - Вона справді може врятувати Маріанну.
Двоє чоловіків, які явно не так давно переїли пончиків, недовірливо переглянулися. Їхні сумніви були очевидні - двоє ватажків чужих країн кажуть, що племінниця ватажка твоєї країни (який, вочевидь, тепер злочинець) помирає, і потенційна вбивця цієї дівчини готова врятувати їй життя. Хто хочеш тут засумнівається.
- Як ми можемо знати, що це не ваш хитрий план?" - запитав один із них із підозрою.
Мона опустила очі, збираючись із думками. В академії час змінювати підвалини - чому банальна медицина не закладена в уми цих не особливо далеких людей?
- Вірте мені чи ні, але я готова віддати своє життя за Маріанну. Небезпечна ситуація, якщо людина втрачає до двох літрів, а в її випадку лікарня і медичне крило за десять хвилин польоту звідси вб'ють її швидше, ніж ікла вампіра.
Серед поліцейських промайнуло коливання, але їхня недовіра все ще витала в повітрі. Секунди здавалися годинами, коли Маріанна повільно згасала.
Мона цокнула язиком і розкрила вену на своєму зап'ясті. Багряна, цілюща кров стекла по її руці, випускаючи злегка світле світло. Вона піднесла руку до губ Маріанни, сперечатися з нею не стали, проте Самюель не відходив від тіла коханої.
Мона вклала свою руку до губ Маріанни, кров лилася в її напіввідкритий рот. Повільно, немов квітка, що воскресає після зими, життя почало повертатися до дівчини.
"Ти налякала мене", - пролунав у голові в Маріанни голос Ейпріл. - "Я не маю права втручатися, та й не можу. Якби не Мона, ти б загинула".
"Як ми спілкуємося?"
"Клінічна смерть", - хмикнула дівчина-дух, - "Здатна творити дива".
"Ти хочеш сказати, що я знову померла і знову полечу в новий світ?!", - у словах Маріанни прослизала паніка з істерикою.
"Ні, хоча ти була на волосині від цього. Мона - цілющий вампір, по суті ворог нас, як духів. Вона не пускає душі тих, хто гине, до Бібліотеки розподілу життя. Але чомусь зараз я абсолютно на неї не злюся".
"Я теж. Вона житиме?"
"Недовго", - сумно зауважила Ейпріл, - "Цілющі вампіри - тендітні хлопці, їм не можна віддавати більш як три літри крові за раз."
"Звісно, людина не може жити, якщо втратить більше трьох із половиною!"
"Це людина, а вони не люди. Але так, це руйнує їхню систему, яка не може регенерувати і зцілювати власне тіло. Коли ти розплющиш очі, ти побачиш не Мону років на 20-30, а її вже бабусею зовні."
"Ми можемо їй допомогти?"
"Собі допоможи, дитино. На тебе тут чекає надто багато чоловіків, готових вбивати за волосинку, що впала з твоєї голови."
"Який жах."
"Я стежу за тобою, якщо скажеш прогнати їх - зроблю все можливе."
"Та не треба, я розберуся, як очі відкрити зможу."
"Дякую." - Раптово прошепотіла Ейпріл.
"За що?"
"Ти врятувала мені життя". - Тихо зауважила вона. - "Ніхто ніколи не робив такого для мене."
"Якщо це дозволить бути тобі трохи меншою занудою, то завжди будь ласка".
Ейпріл видала щось на кшталт сміху, більше схожого на чих, але Маріанну це обрадувало. У тілі було тепло. Губи мимоволі розпливлися в усмішці, що не залишилося непоміченим усіма присутніми: поліцейські відступили, повертаючись до машини (рапортували про те, що відбувається), Самюель відштовхнув Мону і шепотів дуже ніжні (до непристойності) слова, Кітано мовчав (мабуть, щоб не отримати від Самюеля), Калеб галасливо одягався, щоб не зачіпати ніжних почуттів юної квітки (це Маріанна-то юна квітка?!).
Ейпріл мала рацію. Тільки-но Маріанна розплющила очі, як побачила 60-річну бабусю, що сиділа біля її ніг. Мона посміхалася, перев'язуючи свою руку, яка більше не світилася ніжністю і юністю. Гарне волосся посивіло й обвисло, а колись величезні очі немов би зменшилися під навислими складками. Мона не просто постаріла на вигляд. Вона стала виглядати нещасною, пригніченою життям літньою жінкою, яку кинув на самоті багато років тому.
- Пробач мене, - прошепотіла Мона.
- І ти мене пробач, - відповіла їй Маріанна, - я повинна була бути більш відвертою з тобою, повинна була бути ближчою.
- Через мою безпечність ти майже загинула, - відрізала Мона.
- Але ти мене врятувала.
Мона була безмежно вдячна за теплі слова, але черв'як провини все ще гриз її зсередини. Зовнішність? Та це мала плата за те, що Маріанна проживе довге і щасливе життя разом з коханим. Не загине з її вини.
- Маріанно, - раптово ледь чутно промовив Кітано, його голос звучав як музика для неї. - Ти повернулася.
- Я й не йшла, - прохрипіла вона, намагаючись піднятися.
- Лежи! - Хор у чотири голоси скомандував, складно було не коритися.
"Згодна з їхнім вигуком", - піддакнула Ейпріл. Маріанна посміхнулася. Принаймні всі живі, принаймні всі поруч.
- А що сталося з Седриком? - Запитала вона спочатку в Кітано, але той чомусь відвів погляд. Тоді Маріанна нарешті глянула на дракона - його обличчя було похмурішим за хмару.

За всією драматичною сценою здалеку спостерігав Даміано. Він хижо примружився, не ховаючи своєї єхидної посмішки. Усе йшло за його планом. Кожен пішак, охоплений дурними почуттями, пересувався шаховою дошкою. О, ферзь був майже повалений? Вірна тура прикрила від нападу ворога. Їхня дурість полягала в тому, що вони прийняли пішака за короля. Партія ще не закінчена, поки король не зробив свій хід. Седрик тихо підійшов до Даміано і доторкнувся до його плеча.
- Підемо?
Детективи марно всю ніч витратили на пошуки - від Седрика Леромео прохолов слід, немов його ніколи не існувало.