Глава Тридцять П'ята - Яке твоє ім'я?

Седрик простягнув Маріанні кішку, упевнений у безпорадності дівчини, і скинув із себе частину одягу. Дівчина вже неодноразово бачила для чого подібне робилося, але не могла зрозуміти навіщо це Седрику. У нього немає форми дракона. Він не дракон.
Седрик стояв посеред темного лісу, його тіньова фігура немов поглинала світло, що залишилося. У його очах мерехтіла нелюдська жага влади, а хижі риси обличчя наливалися зловісною усмішкою. Раптово почалася дивна трансформація. Седрик опустив голову, заплющивши очі, і його тіло почало мерехтіти темним світінням.
Спочатку це здавалося просто грою світла, але потім шкіра Седрика почала вкриватися тінями, вистилаючи обличчя і шкіру дрібними чорними лусочками. Від цієї темряви почали народжуватися нові форми, виступаючи з тіла, ніби щось зсередини намагалося звільнитися. Потім він зігнув спину і темні крила прорвалися назовні, майорять у повітрі.
Седрик видав нелюдський крик, що звучав як суміш скреготу і реву. Його тіло стало розгойдуватися маятником, а шкіра темніти до синьо-чорного кольору. Вени виблискували як червоні потоки лави.
Поступово, але невідворотно, людська постать Седрика зникала під темним покровом. Його кінцівки викривлялися, перетворюючись на масивні кігті.
Седрик скрикнув, і його голос перетворився на глибоке ревіння, яке змусило навіть стіни залу тремтіти. З його спини викинулися величезні чорні крила, розкриваючись, і готові до польоту. Він піднімався в повітря, володарюючи над простором, немов сама природа підкорялася його волі.
Чорні роги пробивалися крізь його волосся, надаючи вигляду щось диявольське. Очі Седрика, що тепер світяться червоним вогнем, виблискували злістю і незадоволеною спрагою. Його тіло збільшувалося в розмірах, набуваючи масштабів страшного дракона.
Трансформація завершилася, і перед героями стояв чорний потворний дракон, що випромінював темряву і зловісне світло. Його крила тіні простягалися на всі боки, наче вони були створені з самої ночі. Він дивився на них блискучими очима, сповненими презирства і насмішки. Усередині цього чудовиська десь ховалася людина, але тепер її поглинула темрява, яка перетворила її на щось вище за природу - на чорного дракона, істоту ночі й жаху.
Він схопив Маріанну кігтями, і в одну мить вилетів з лісу. Самюель чортихнувся - усе сталося надто швидко, щоб він встиг усвідомити й почати трансформацію теж. Занадто недооцінив ворога. Не вірив, що хтось за межами Ірміріона може набути форми дракона.
- Летимо слідом, - крикнув він, але Калеб зупинив його рукою.
- Ти не встигнеш. У Седрика є форма вампіра, і він швидший і сильніший за тебе зараз.
Гнів Самюеля спалахнув, немов бурхлива пожежа в його душі. Його очі, зазвичай розсудливі й мудрі, наповнилися мерехтливим полум'ям, яке відображало лють і рішучість. Він втратив владу над собою і своїм тілом - залишилися тільки звірині інстинкти. Драконячі крила, несамовито розправившись, немов прагнули злетіти в небеса і розчавити тих, хто наважився зазіхнути на його кохану.
Тіло Самюеля напружилося, м'язи наповнилися міццю, а його дихання стало грізним хропінням. Ревіння дракона пронизало повітря, звучало як передвістя бурі. Він був готовий розірвати світи, щоб повернути свою любов.
- Чорт, - майже виплюнув Калеб, схопив Кітано за шкірки і приступив до трансформації, наплювавши на решту одягу. Повільно. Занадто повільно.
Самюель першим злетів у повітря, оповитий вихорами вогняних крил, і попрямував у бік чорної крапки, що віддалялася, де тримали його кохану в полоні. Його ревіння лунало грізно й гулко, наповнюючи простір помстою і неослабним гнівом. Ніхто не міг вкрасти в нього кохання і залишитися безкарним.
"Твій дракон ще хлопчисько", - зі сміхом гаркнув Седрик, обертаючись у бік червоного дракона.
- Як ти це робиш? - борючись із вітром запитала Маріанна. - Як кажеш?
"А Самюель так не може?" - здивувався Седрик, а дівчина прикусила язика - цікавість згубила кішку, а в її випадку... Утім, краще не продовжувати. Мовчання вона прийняла за відповідь - Седрик банально сильніший.
Ейпріл... Гнів змішувався з відчаєм у її грудях, створюючи важкий тягар, який важко було нести. Маріанна знала, що на її плечі покладено нездійсненне завдання, але в її очах мерехтіла рішучість. Вона не могла дозволити злу тріумфувати, незважаючи на темні тіні, які згущувалися навколо. Серце Маріанни билося сильно, але в кожному його ударі звучала неприборкана сила - сила любові й непохитної волі.
"Ісдніл", - почула вона голос Самюеля у своїй голові. У паніці дівчина обернулася - улюблений дракон був далеко. Що це було? Чи чув Седрик?
Дядько мовчав, несучи дівчину все ближче до маєтку Леромео. Крадькома вона оглянула землі, що пролітали повз, - далеко внизу вона побачила невеликий механізм, що віддалено нагадував машину. Поліція, - здогадалася вона. Детектив Ісдніл і Детсола поруч, бачать її, можливо навіть допоможуть. Потрібно відволікати дядька і тягнути час до приїзду підмоги. Але як Самюель зміг подати їй сигнал?
"Що ти крутишся?", - прикрикнув на неї Седрик, і дівчина злякано втиснулася в його кігті сильніше. - "Ми скоро будемо на місці".
І справді, величний особняк Леромео вже височів перед ними. Хоч би як сильно їй зараз хотілося закричати й кинутися у свою рятівну кімнату, в якій вона була схована від усього світу, - Седрік тримав у голові інші плани. За кількасот метрів від будинку вони різко спланували вниз.
Складалося враження, ніби дракон не має наміру гальмувати й приземлятися - на повній швидкості він підлетів до землі й пролетів наскрізь вхід до свого роду печери. Недбало кинувши племінницю на землю, він приземлився трохи віддалік. Масивними ногами ступав він, стрясаючи їхнє укриття, яке ось-ось готове обвалиться.
Це і було його планом. Піднявши ногу, Седрик дряпав каміння, затуляючи ним вхід до печери. Повільно, але вірно сонячне світло переставало проникати в укриття, поки темрява повністю не поглинула їх. Маріанна безпорадно схлипнула, притискаючи Ейпріл до себе. Зараз їй не хотілося рятувати себе й увесь світ - лише б їй допомогли.
Седрик випустив полум'я на руку, освітлюючи невеликий простір навколо себе. Переконавшись, що племінниця лежить там же, де він її залишив, він пройшовся по периметру приміщення і запалив смолоскипи, невидимі в темряві до цього.
- Ходімо, - тихо сказав він, підійшовши до дівчини ближче.
Вона в пастці, в пастці, треба терміново вибиратися - у голові шуміло, стукало і гуділо, забороняючи коритися своєму дядькові. І лише маленька грудочка, що ледь дихає, в її руках не дозволяла бунтувати. Седрик допоміг Маріанні піднятися і повів її вглиб свого притулку.
Вони довго блукали виліпленими глиною лабіринтами, аж доки підлога не почала ставати більш знайомою - з того самого шумопоглинаючого матеріалу, який так здивував свого часу Маріанну. Вони наближалися до входу в маєток, але залишалися під ним у лігві чорного потворного дракона.
Зупинившись біля гвинтових сходів, Седрик відчинив невеличкі двері одразу під ними і пропустив дівчину всередину. Це було схоже на лабораторію - лікарська кушетка посеред кімнати, книжкові стелажі.
Стіни, вкриті темними патьоками і переливчасті відтінками зелені, створювали враження, ніби саме приміщення було частиною тіла дракона. У центрі кімнати височіла величезна кушетка, оббита покривалами і з підозрілими бордовими плямами. Підходити до неї Маріанні не хотілося.
Стелажі, заставлені дивними флаконами і книгами, облямовували стіни. Тут зливалися аромати стародавніх трав та ефірних олій. Тьмяне світіння, що випускалося з ліхтарів, розкривало таємні куточки кімнати. Маріанна перебувала в жаху. Її тут не знайдуть. Якщо навіть Самюель зможе проникнути в цю печеру - що вже саме по собі завдання не зі швидких і легких - то після лабіринту він і не подумає зайти в цю кімнатку. Не знайде.
- Дядьку, - божевільна думка поглинула свідомість дівчини, - а куди ведуть ті гвинтові сходи?
- У наш маєток, - швидко й холоднокровно відповів дракон. Весь цей час його риси ховалися за лускою, прикриваючи наготу. - Мені потрібно було швидко потрапляти додому після... експериментів.
- Яких? - Тягнути час. Їй потрібно тягнути час.
Седрик проігнорував її запитання, накидаючи на себе білосніжний халат. Чорна луска почала спадати лахміттям з його тіла.
- Лягай на кушетку, - скомандував він, - я під'єднаю до тебе й духу трубки, щоб ти змогла відновити її енергію.
Без бурхливого ентузіазму Маріанна підкорилася. У своєму світі вона нерідко здавала кров, і тоді це не викликало в неї страху. Як можна боятися, коли чарівна медсестра в білому халаті розповідає тобі кумедні історії, доки легким укусом комара встромляє голку у вену і бере необхідний матеріал? Їй ще й шоколадку за сміливість давали навіть у дорослому віці.
- А шоколадка буде? - Незграбно пожартувала вона.
Седрик повернув їй дивний погляд, змішаний із нерозумінням і роздратуванням.
- Сідаю, сідаю, - подала голос дівчина й акуратно влаштувалася в кушетці.
Седрик дуже ніжно проколов вену Маріанни, під'єднав необхідні трубки до Ейпріл, яка мирно лежала в дівчини на колінах. Друга частина трубки вела до колби на столі позаду кушетки. Одночасно Маріанна живила кров'ю кішку і була частиною якогось еліксиру.
Седрик закріпив Маріанну ременями і затримався поруч. Його погляд відбивав турботу й ласку, навіть - дівчина не вірила, що бачила - кохання. Він дивився так, ніби перед ним був скарб, якому він боїться нашкодити.
- Чому ти це робиш? - Прошепотіла вона, намагаючись пробудити в дядькові людяність.
Тінь дитинства, насичена знущаннями і жорстокістю, знову навалювалася на Седрика, немов непроханий кошмар, який він намагався забути.
Дивлячись на Маріанну, він бачив її невинність і чистоту, яких йому так не вистачало в минулому. У його душі лунав хрипкий шепіт жалю, ніби темрява, якою він був заповнений, тепер закликала його заподіяти біль іншим.Дивлячись на Маріанну, він бачив її невинність і чистоту, яких йому так не вистачало в минулому. У його душі лунав хрипкий шепіт жалю, ніби темрява, якою він був заповнений, тепер закликала його заподіяти біль іншим.
Седрик дивився на Маріанну з гіркотою в очах, розуміючи, що він стає тим, від чого сам страждав у дитинстві. Його почуття стосувалися не тільки злоби, а й глибокого жалю. Погляд його був сповнений трагічного розуміння, що зло, яке він збирався скоїти, стане продовженням циклу, який розпочався в його власному минулому.
- У мене не було вибору, прекрасна незнайомка, - прошепотів він, ніжно гладячи її обличчя. - Яке твоє справжнє ім'я?
- Маріанна. - Зам'ялася. - Мері.
- Мері, - повторив він, - Чому ти одразу не сказала, що потраплянка?
- Мабуть, щоб уникнути тортур під підлогою власного будинку, - напівжартома відповіла вона. Біль. Нескінченний біль в очах Седрика змушував її серце стискатися.
- Тут не буде тортур, - у його очах проступили сльози, повільно скочуючись по вилицях, - Мені доведеться тебе вбити, але я зроблю це швидко. Ти нічого не відчуєш.
- Чому?
- Моя швидкість вища за розуміння, ти навіть моргнути не встигнеш.
- Ні, чому потрібно мене вбивати?
Седрик зітхнув і відійшов від племінниці в інший кінець кімнати. З цього кута вона не могла його бачити.
- Твоя кров - носій людської енергії через те, що ти потраплянка. Прийнявши її, зможу знайти спокій.
Він глибоко зітхнув і почав свою сповідь - іншими словами вона не могла це назвати. Поки Седрик відволікся, Маріанна щільно заплющила очі. "Під будинком", - кричала в думках дівчина, сподіваючись, що Самюель її почує так само, як вона нещодавно його. У відповідь їй лише послідувала історія дядька. Улюблений дракон мовчав.