Глава Тридцять Друга - Лабіринт

- Куди ти хочеш тікати? - Його голос відгукувався луною у спустошеній душі.
- Потрібно знайти Калеба, - з надією пояснила Маріанна, - він попереджав мене про небезпеку. Я впевнена, він знає, що відбувається в академії, ну або як зупинити такого ж вампіра, як він.
- Добре, я допоможу.
Маріанна обійняла його, відчуваючи в цих обіймах опору і надію. "Дякую, Кітано. Я знала, що на тебе можна покладатися", - прошепотіла вона. Руки чоловіка безпорадно висіли, не в силах доторкнутися до того, що було так бажано.
- Де ми можемо його знайти? - Кітано відсторонився і замкнув почуття на ключ, - це як пошук голки в копиці сіна.
Маріанна зітхнула, намагаючись згадати все, що вона знала про Калеба.
- У мене є книга, яка йому належала. - Перебирала спогади в голові дівчина. - У ній може бути інформація про те, де його шукати. Давай спочатку повернемося в мою кімнату. Самюель не зможе завадити, якщо ми будемо обережні.
- У твою кімнату повертатися надто небезпечно, - протягнув чоловік.
- Саме так, - погодилася Маріанна, - ніхто й не подумає шукати нас на найвиднішому місці.
Вона торкнулася руки Кітано, і він знову закусив губу, прагнучи стримати почуття, що охоплювали його. "Ти зможеш", - подумки прошепотів він собі. Стиснувши руку дівчини своєю, він повів її геть від промерзлих коридорів підземного лабіринту. Ейпріл провела пару поглядом, відчуваючи тривогу в серці.
Підземний лабіринт являв собою похмуре царство темряви і загадок, де стіни, немов хмари тіней, зімкнулися навколо подорожнього. Важке повітря наповнювалося стародавніми ароматами. Стіни були виліплені з темного каменю, вкритого пліснявою, наче старі рани, що не загоїлися століттями. Усе навколо було вологим і холодним, немов сама природа відкидала це місце.
Маріанна поїжилася. Десь далеко лунали відлуння, немов сам лабіринт дихав, оживав від чужого вторгнення. Дівчина притулилася до чоловіка в пошуках тепла й безпеки. Кітано подивився на неї з ніжністю і сповільнив крок.
- Кітано? - прошепотіла Маріанна.
Чоловік доторкнувся до її підборіддя лише на мить, вивчаючи кожну деталь її обличчя. Маріанна не відсторонилася. Вона дивилася на Кітано своїми величезними, по-дитячому наївно розкритими очима. Її губи прочинилися, випускаючи пару з рота.
Кітано не зміг утримати себе. Він поцілував Маріанну так ніжно, як цілують ледь ожилу квітку, як бджола торкається лапками пелюстки троянди, що розпустилася. Його троянди. Нехай лише на мить, але вона була тільки його.
Поцілунок тривав не довше миті, але щойно Кітано відсторонився, як Маріанна продовжувала дивитися на нього зі здивовано розплющеними очима. Вона не сказала нічого. Напевно, він і не чекав. Він хотів, щоб ці стіни поховали його почуття, запечатані найсолодшим поцілунком у його житті.
- Ходімо, - прошепотів він, і притиснув дівчину до себе.

Коли вони майже покинули лабіринт, Маріанна відсторонилася від чоловіка, торкаючись лише пальчиками його руки. Чари моменту і цієї кімнати мали залишитися тут назавжди. Кітано з болем обернувся, нарікаючи, що коридор виявився таким болісно коротким.
У кімнаті Маріанни більше не було речей Свени, нагадуючи тим, хто увійшов, про небезпеку, що чекала на них на кожному кроці.
- Ось вона! - Маріанна витягла з шухляди стару книжку, обкладинка якої була зношена часом. Вона відкрила її і почала швидко перегортати сторінки, шукаючи якісь натяки на місцезнаходження Калеба. - Це книга з генеалогічним древом вампірів, - пояснила дівчина, - нещодавно я знайшла на ній підпис про людину, якій вона належала.
На обкладинці гарним почерком було виведено "Калеб Палмієрі". Кітано провів по своєму волоссю, збираючи краплі вампіричної енергії, і доторкнувся до простягнутого фоліанта. Він прикрив очі, уявляючи карту місцевості, з надією знайти те, що він шукає. Кого він шукає.
- Він в архіві, - Кітано розплющив очі, - у лісі біля академії. Але тобі надто небезпечно йти туди, Мона або Седрик можуть чекати на тебе. Краще повернутися... у лабіринт.
Голос Кітано здригнувся, Маріанна підняла голову. Чоловік був вищим за неї. Його очі дивилися з такою турботою, з якою не проводжали жодну дівчину в його оточенні. Маріанна все розуміла, але не могла відповісти йому взаємністю. Можливо, Самюель і був її драконом, який викрав і сторожів у вежі, але він був її драконом, якого вона сама обрала. Волею долі.
- Кітано, ми... - вона запнулася, - ми не можемо туди повернутися. Ми закрили той лабіринт.
Вона сподівалася, що він зрозуміє її, а він уже заздалегідь знав її відповідь. Без слів Кітано взяв Маріанну за руку і повів до виходу з академії.
З кожним кроком, архів ставав дедалі ближчим. Маріанна відчувала, як її серце б'ється в унісон із занепокоєнням і надією. Вони наблизилися до дверей архіву, і Кітано акуратно відчинив двері, впустивши Маріанну всередину першою.
Архів був схожий на бібліотеку - тихе сховище мудрості та знань. Полиці з книгами, вкриті шаром пилу часу, немов мовчазні свідки минулого. У кутку кімнати сидів Калеб.
- Кітано, Маріанно, ви прийшли, - привітав їх Калеб. - Чим я можу допомогти?
- Нам потрібно зупинити Мону і Седрика, - випалила Маріанна, - і ти був єдиним, хто попередив мене про небезпеку. Що ти знаєш?
Калеб підвівся з крісла і сумно промовив:
- Це довга історія, в якій звинувачують мене, як носія цього роду. Насправді ж усе сталося ще до мого народження.
І Калеб розповів їм усе.