Глава Двадцять Дев'ята - Полонянка страхів

Поки Мона перебувала в несвідомому стані, Самюель, Маріанна і Кітано поспішали сховатися в одній з кімнат майже лабіринту під усією академією. Мало хто знав про це місце - ректор і кілька його наближених, а також найдопитливіші студенти. Тільки-но новачок знаходив лабіринт, як його посвячували в носії таємниці та давали настоянку, схожу з дією наркотиків, тільки зворотної дії - людина втрачала мотивацію до заданого предмета. Якщо ж жага дослідити все була настільки високою, що новачок знов повертався в лабіринти, то його брали в Орден таємниці на постійній основі. Так і тільки так це місце зберігалося в таємниці, - усе це розповідав Кітано Маріанні, коли вони сховалися в одній із кімнат. Її можна було знайти і поза лабіринтом, бо вона знаходилася в крилі гуртожитку.

- Але без потреби сюди ніхто не заходить, - відмахнувся Кітано, - Мона тебе тут шукати не буде.

- І довго мені тут перебувати? - злякано запитала Маріанна.

Кітано і Самюель переглянулися, але з відповіддю не поспішали. У них немов була уявна розмова без слів.

- Поки не вляжеться буря, - тихо відповів Самюель. Маріанна відчула, як зашморг зав'язується на її шиї. - Ти завжди можеш...

Він запнувся і кинув фразу недомовленою, не наважившись договорити вголос. Дівчина була занадто налякана, щоб вирішувати щось, а тому вона просто озирнулася. Кімната здавалася простою, навіть надто простою на тлі її кімнати в маєтку чи навіть гуртожитку. Маленьке ліжко, голе вікно - єдине на все приміщення - невеличке відро в кутку і все. Щойно дівчина подивилася на відро, на її обличчі відбився жах.

Душ і туалет є в лабіринті, тобі не потрібно користуватися цим, - поспішив заспокоїти її Кітано і показав простий вихід до потрібної їй кімнати. - Але тобі не можна йти далі лабіринтом. Тебе спіймають члени Ордену таємниці і дадуть сироватку, яка тобі зараз тільки нашкодить. Хіба мало до чого відіб'є охоту, - сказав він і потупив погляд, скоса поглядаючи на Самюеля, - хоча...

- Ніяких прогулянок наодинці, - відрізав Самюель, і з його тону було зрозуміло, що сперечатися з ним погана ідея.

Кітано поспішив назад у будівлю академії дізнаватися новини, Самюель обійняв дівчину, але теж був змушений залишити її саму. Тільки вірна Ейпріл притискалася до рук, намагаючись зігрітися в цій незатишній і холодній кімнаті.

Маріанна сиділа в кімнаті, оточена темрявою, поглинена тінню свого горя. Її серце, немов затиснуте в крижаних пальцях скорботи, боліло від втрати, від відсутності подруги, чиї сміх і теплі слова були як світло в цьому світі тіней. Їй не вистачало Свени. Так, вони були знайомі не більше тижня, але це була перша дівчина, з якою насправді хотілося спілкуватися. Яка звикла до неї і ставилася не як до Маріанни Леромео Тієї Самої - тієї самої з заможної сім'ї чи тієї самої незрозумілої шмаркачки, яка посіла місце у Верхньому домі, - а як просто до Маріанни. Зазвичай до дівчини, яка хоче вивчитися на дипломата і справді змінювати світ на краще.

Маріанна уявляла собі минулі моменти з подругою. Сміх, секрети, які розділяли, радість у їхніх очах - усе це немов зникло, як тінь, і залишило лише порожнечу. Їй здавалося, що вона пливе в потоці втрати, безкрайньому океані скорботи, і не бачить берега.

Але темрява несла не тільки втрату подруги. У кімнаті Маріанни лунав ледь вловимий шепіт спогадів, запах чаклунства й далекі крики драконячих крил. Самюель був поруч, щоб допомогти, щоб разом літати під хмарами, щоб уберегти від усіх негараздів. Серце стиснулося сильніше - немає більше тієї свободи, яка обіймала теплими рукавами Самюеля і Маріанну. Так, він знає її таємницю, але між ними не буде рівності, поки дракон триматиме її на замку. Як у тих казках, де принцеса була ув'язнена, її охороняло гігантське чудовисько, яке жодного разу не нашкодило принцесі, але ретельно оберігало її від чужих очей.

"Ніяких прогулянок", - прозвучало в голові Маріанни.

"Ти навіки моя", - фантазія почала малювати страшні картини пташки в золотій клітці. Таке собі золото треба сказати. Свена б посміялася.

Очі наповнилися сльозами, і вона занурювалася у спогади, немов намагаючись повернутися в той момент, коли все було нормально. Але тепер її душа була затьмарена тінню втрати, а кімната нагадувала лише про те, що тепер їй доведеться йти далі, незважаючи на біль. Ейпріл ніжно поклала голову дівчині на ноги, намагаючись її заспокоїти.

Немов вампір, що поглинає темряву ночі, горе поглинало її сутність. Маріанна всередині себе відчувала, як щось повільно помирає, але десь там, у її серці, жеврів вогонь рішучості - вогонь, що давав їй сили рухатися вперед, незважаючи на втрату.

Дракон повернувся першим. Він швидко оглянув кімнату на предмет сторонніх - оглядати було майже нічого - і швидким ривком обійняв Маріанну. Його крила інстинктивно з'явилися, вкриваючи дівчину від холоду.

- Я принесу сюди ковдри, - пообіцяв він, розтираючи замерзлі плечі дівчини, - потерпиш?

- Я хочу піти.

Маріанна стрепенулася, відчуваючи, як пальці Самюеля стискають її руку занадто міцно. Вона спробувала звільнитися, але він не відпускав, немов боячись втратити. Дівчина відчула хвилю паніки, що огортала її.

- Самюель, я не можу залишатися тут. Мона прийде за мною. Я відчуваю її темні очі, що стежать за мною з тіней.

Самюель втупився в її очі зі здивуванням і занепокоєнням.

- Ти бачиш її очі?

- Образно. Чи ні, не знаю. Щось змінилося в ній, Самюель. Вона не просто вампір, вона ніби жадає отримати мене замість крові. Вона вважає, що вбивство - це єдиний спосіб врятувати мене від Седрика. Йти небезпечно, але я не можу залишатися в цій кімнаті, тут наче душа моя вмирає.

- Ти думаєш, що я не захищу тебе? Немає в цьому світі істоти сильнішої за дракона. - Самюель повільно відпустив її руку, його погляд став серйозним.

Маріанна кивнула, відчуваючи полегшення від звільнення руки.

- Не було, до того ж, ти не знаєш про всі ритуали, які проводить мій дядько. Ми бачили лише частину того, що встигли виявити. Скільки експериментів він проводив?