Глава Двадцять Шоста - Іди в безпечне місце

Її однокласниця лежала на ліжку, обличчя бліде, очі змучені. Напруга в повітрі відчувалася, як тяжкість на серці Маріанни.

- Свено, що з тобою? - шепотіла Маріанна, стискаючи їй руку. - Чому ти така бліда?
Свена слабо посміхнулася, її голос звучав надломлено.
- Маріанно, я... - дівчина зніяковіла і почервоніла, - я не хотіла. Точніше, хотіла, - Свена закашлялася, - це був надзвичайний досвід. Я бачила... бачила дивні сни, ніби мене несло в невагомості, і потім я відчувала хвилі ейфорії, як наркотик.
Маріанна здригнулася.
- Наркотик? Ти вживала ту речовину, про яку говорив ректор?
Свена ледь помітно кивнула і потягнулася, щоб витерти сльозу. Біля її ліжка на тумбочці стояла коробка із серветками, і Маріанна допомогла подрузі взяти одну. Руки Свени тремтіли.
- Я бачила смерть Торвальда у своїх маячних видіннях, - шепотіла Свена, її очі шукали підтримки в Маріанни.
Маріанна відчула, як змішуються страх і тривога в її душі. Вона не могла повірити, що Свена вживала наркотик. Їй дуже хотілося зрозуміти чому і навіщо, допомогти подрузі, якщо в тієї була залежність. Але зараз художниця була занадто слабка для подібних розмов.
- Але від нього не буває передозування, - тихо зауважила Свена, - не питай звідки, але я знаю, як його роблять. Це як із водою - ти не можеш випити більше, ніж дозволить твоє тіло. Потім тобі просто погано стає.
- Ми розберемося в цьому, Свена. Ніхто не повинен стикатися з таким жахом. Я обіцяю тобі, ми знайдемо відповіді, - запевнила Маріанна, незважаючи на власні вагання і страх перед тим, що на неї чекає.
Маріанна міцно стиснула руку подруги, з тривогою вдивляючись в очі духа кішки Ейпріл. За вікном м'яко опускалася ніч.

Академія магії, затуманена туманом, височіла на вершині пагорба, немов містичний замок із казки. Зачаровані ліхтарі висвітлювали шляхи студентів, що зникали в темряві алей. Десь далеко лунали шепоти вітру, немов він ніс у собі таємниці століть.
Біля входу стояли статуї великих драконів і вампірів, а також учених, їхні очі мерехтіли слабкими ліхтариками, що дарували ілюзію життя.

Таємничі звуки сов відгомонами наповнювали повітря. Студенти відчували, що кожен куточок цього магічного місця пронизаний небезпекою. Ніхто не міг заснути.

Серед величі академії ховалася зловісна тінь. У тіні стін ховалося щось темне й містичне, що, здається, живило себе не тільки добутою речовиною, а й тим, що проникало в самі душі учнів, залишаючи їх у заціпенінні й смертельній залежності.

Детективи Ісдніл і Детсола обстежили академію з ретельністю хірургів. У тіні вуличних ліхтарів вони помітили слабкий блиск ампул, залишених на краю алеї. Зібравши їх у прозорий пакет, Ісдніл висловив свої припущення.
- Детсоло, поглянь на ці ампули. Мені здається, тут кров, і не просто так. Можливо, вампір використовував її для впровадження наркотику в організм жертви.
Детсола примружилася, розглядаючи ампули.
- Це може бути ключем. Вампір, який не тільки годується кров'ю, а й використовує її як засіб доставки наркотиків.

Крізь тінь, очі Калеба кидали погляди на детективів, які розгадували таємниці. Усередині нього вирували змішані почуття - від безсилої люті до крижаного страху. Він був переконаний у своїй невинності, але темні здогадки, плетені навколо нього, огорнули його, немов павутина містики.

Бачачи, як детективи тримають у руках ампули, він відчував, як земля йде з-під ніг. Він знав, що його слова про величезний зловісний план не знайдуть відгуку. У тіні він намагався залишатися невидимим, але магія академії проникала в кожен куточок його душі.

Крізь листя, що шепочеться у вітрі, Калеб бачив, як світло ліхтарів підкреслює його фігуру. Тінь, яку він так старався підтримувати, розчинялася у світлі розгадки, і він розумів - сховатися від цього було неможливо.

Детективи, освітлюючи тінь своїми ліхтарями, помітили неясний силует. Детсола підняла брову, тримаючи ампули.
- Тут хтось є. Поліція, дайте відповідь! - крикнула вона, насторожено вдивляючись.
- Можливо, хтось зі студентів, - відповів Ісдніл, зосереджуючись на незрозумілій постаті.
Вони обережно наблизилися, намагаючись зрозуміти, хто ховається в тіні. Тільки-но вони підійшли, як невідомий зник з поля зору. Їм залишалося тільки гадати, хто став їхнім безмовним глядачем.

Нічне повітря було пронизане холодом, коли Маріанна, тримаючи в руках свою кішку, вийшла з медичного кабінету. Кітано суворо велів їй одразу йти в гуртожиток, а сам був змушений бігти на важливі збори з ректором. Дівчині було неспокійно. Її серце все ще важчало від подій, але з кожним кроком вона ставала впевненішою. Кішка муркотіла, але мовчала, притискаючись до неї, немов відчуваючи її занепокоєння.

У тиші ночі біля входу в гуртожиток з'явився Калеб. Його волосся легко колихалося під вітром, його очі, як два загадкові світлячки, зустрілися з поглядом Маріанни. Дівчина не знала чоловіка, але бачила його портрет у маєтку Леромео. Вона знала, хто це, але не знала, як він був пов'язаний із Леромео. Седриком зокрема.
- Ти Маріанна, вірно? - запитав він, крокуючи вперед із тіні.
Дівчина кивнула, відчуваючи тремтіння в нічному повітрі.
- Так. Ми формально не знайомі, - кивнула вона, - Ви, начебто, Калеб Леромео?
- Калеб. - Його губ ледь торкнулася усмішка. - Але я не був одружений з дівчатами Леромео, тому залишився при своєму прізвищі.
Маріанна пригадувала чуті розповіді про нього, але ніколи не бачила його особисто.
- Ви з офіційним візитом чи до когось у гості? - Запитала вона, але чоловік відвернувся.
- Це не місце і не час для світських бесід. Я тут, щоб допомогти, - відповів Калеб, його голос звучав як знайома до болю мелодія.
Маріанна, все ще насторожена, запитала:
- Допомогти чим?
- Захистити тебе. Є небезпека, про які ти навіть не підозрюєш, - застеріг він у відповідь.
- Поки що небезпека відбувається скрізь навколо мене. Навряд чи хтось наважиться погрожувати Леромео, - трохи самовпевнено заявила дівчина.
Калеб розреготався. Ейпріл напружилася, витріщивши очі. Маріанна відчула, як навколо загусла аура напруги.
- Стережися, - тихо прошепотіла кішка.
- Наївне дитя, - кинув Калеб, - Будь обережна. Іди в безпечне місце, - попередив чоловік, відступаючи в нічну темряву.
Маріанна попрямувала до гуртожитку, ховаючись у світлі коридору, який тепер здавався їй затишним і захищеним. До самої своєї кімнати дівчина не переставала стискати Ейпріл у руках, тремтячи чи то від нічного холоду, чи то від нападу неконтрольованої паніки.