Глава Чотирнадцята - Що це?

Самюель без слів підійшов до дівчини й обійняв її руками. Крила, що з'явилися в нього за спиною, ніжно оповили Маріанну, як у кокон. Скрип став голоснішим і сильнішим, а кімната, здавалося, почала обертатися.
- Самюель? - здивовано пробурмотіла дівчина, вдихаючи теплий аромат парфумів чоловіка. Поруч із ним їй було спокійно й безпечно, ніби ці крила сховали її від усіх негараздів.
Кумедний каламбур вийшов, зважаючи на те, що його крила й опіка могли стати для неї смертельно небезпечними - хто знає, що за експерименти задумав її дядько?
Через кілька миттєвостей відчуття обертання зупинилося, і Самюель відпустив дівчину.
- Мої крила захищають майже від будь-якого впливу, - пояснив він, - якби це була смертельна пастка, ти б залишилася неушкодженою.
- Дякую, - заїкаючись, вимовила Маріанна, відчуваючи, як червоніє.
Книжкова шафа привела їх до таємної кімнати. Вона відкривалася важелем, на який і сперлася випадково дівчина. У цій кімнаті була незліченна кількість паперів і документів - усі в повному безладді розкидані по приміщенню.
Підлога була встелена звичайними і звичними дівчині дерев'яними дошками, які поскрипували, щойно вона наступала на них. У центрі кімнати стояв стіл, на якому були дивакуваті речі. На краю столу вона побачила чашку з-під кави або подібного напою. Від однієї з книжок у кутку кімнати виходило помаранчеве світіння, ніби вона горіла, але нічого подібного насправді не відбувалося. Поруч зі столом дівчина впізнала телефон, дуже схожий на той, що стояв у їдальні. Хіба вони не коштують шалених грошей? Хіба їх не обмежена кількість на всю країну? Але справжній жах пройняв Маріанну, щойно вона підняла голову до стелі - люстра виглядала, наче згусток павутиння і чорних уривків. Дівчина навіть не була впевнена, а чи люстра це, настільки глибоко жах пронизував її. Навколо цього жахливого світильника роїлися туманні хвилі, як блискавки навколо громовідводу в бурхливу ніч.
- Що це? - Прошепотіла вона, не розуміючи, як це пояснити.
- Не знаю, - насупився Самюель, - але це точно не людське і не драконяче. Воно... живе.
Чоловік, здавалося, теж був вражений, але намагався зберігати самовладання, щоб ще більше не лякати дівчину. Його крила захищають від майже будь-якого впливу. Майже в цьому випадку означає, що захист накладено від того, що Самюелю відомо. Що це за щось у центрі кімнати дракон не знав.
Не відпускаючи Маріанну від себе, він почав перебирати папери на столі. Більшість із них були списані чорнилом, яке змазувалося або розтеклося під впливом води в минулому. Прочитати зміст було практично неможливо.
- Сирена, - зауважила дівчина, вказуючи на один із паперів.
Там був малюнок красивої жінки з хвостом риби і повною відсутністю ніг. Попри ангельські очі та кучері, в її хижій усмішці відчувалася ненависть. Крізь губи проступали ікла.
- Сирена прозвучить, - згадав Самюель, - сирена - це істота, яка здатна контролювати свідомість інших за допомогою своєї пісні. Але вони вважаються міфічними, їх ніхто не бачив останню тисячу років так точно.
- Може, дядько намагається їх відродити? - припустила Маріанна.
Самюель нічого не відповів на це, задумливо розглядаючи малюнок. Сам по собі він не міг бути доказом - можливо, Седрик читав міфи й легенди Вейри? Але чуття не відпускало дракона, тому він узяв ще кілька паперів зі столу, засунув їх у кишеню, і повів Маріанну до виходу.
- Ми не можемо тут більше перебувати, - протягнув він, не відриваючи очей від світильника в центрі кімнати, - якщо нас виявлять, то нам не минути лиха.
- Ти думаєш дядько може нашкодити нам? - У жаху Маріанна притиснула руку до губ, - гаразд мені - мій соціальний статус нічого для нього не означає. Але ж ти...
- Можливо, ця таємниця значить для нього більше, ніж ми з тобою, - серйозно відповів чоловік, - не дарма це місце так надійно заховане.
Світильник у центрі кімнати раптово осяявся полум'ям. Він горів і пульсував, а дивні нитки навколо нього стали більшими, червонішими, немов намагалися поглинути темряву.
- Ходімо, - зковтнувши, вимовив Самюель, і підійшов до книжкової шафи, де вони були до цього.
Окремою складністю виявилося те, що вибратися з кімнати було не так просто. Жодного важеля чи книжкової полиці цього разу не було - лише гладка дерев'яна панель. Самюель натиснув на кілька дощок, намагаючись знайти ту, яка відповідає за рух. За кілька хвилин механізм почав рухатися і пара безперешкодно покинула кімнату.
Тільки-но Маріанна вийшла з таємної кімнати й приміщення перед нею, як відчула різницю в повітрі. До цього вона немов перебувала в підвалі, який не провітрювали кілька десятків років - дихати можна, але складно, і доводиться часто зупинятися, з'являється задишка. У коридорі вона змогла задихати на повні груди.
- Там пахло морем, - зауважив Самюель, поки вони йшли до сходів. - Відчуваєш? У коридорі цього немає.
Маріанна не відповіла, а лише кивнула. Прогулянка по задушливій кімнаті разом зі стресом і надто сильною близькістю до чоловіка позбавила її всіляких сил. Самюель усе ще ніжно обіймав її крилами, що робило ситуацію ще більш незручною, якщо не сказати інтимною. Уже на другому поверсі чоловік схаменувся - його крила зникли.
- Маріанно, ось ти де, - з іще червонішими очима підлетіла до неї Мона, готова вбити подругу, оживити, привести до ладу й відправити на весілля, - у нас церемонія за півгодини, ти що... ой.
Блондинка підняла очі й помітила, нарешті, Самюеля. На її обличчі виднілося запитання, потім відповідь - вона переводила погляд з дівчини на дракона і назад, намагаючись зрозуміти, що їй робити. За ідеєю Мона планувала забрати Маріанну зараз же, позбавити солодкого, посадити біля вівтаря і веліти три години нікуди не ходити. Але Седрик дуже дохідливо пояснив їй, що Маріанні потрібно якомога частіше залишатися наодинці із Самюелем.
- Я проведу її, - посміхнувся Самюель, витончено допомагаючи Моні вийти із ситуації, - Маріанно, дозволиш мені супроводжувати тебе на весіллі?
Дівчина знехотя кивнула, теж не знаючи, що краще - опинитися зараз у владі Мони чи втрачати серцебиття поруч із Самюелем. Друге їй здалося менш болісним, навіть якоюсь мірою приємним. Мона розквітла й усміхнулася на всі 32 (хоча на мить Маріанні здалося, що зуби в блондинки були у два ряди), вибачилася, і подякувала Самюелю за компанію для її племінниці. І поки вони ввічливо цікавилися здоров'ям родичів, добробутом близьких, кішок і песиків, Маріанна змогла роздивитися свій зовнішній вигляд більш детально.
Її щиколотки були злегка вимазані пилом, що може не помітити недосвідчений погляд. Але ось поділ її сукні... Так, таке не приховаєш, а отже, у дядька виникнуть запитання.
Мона залишила пару і полетіла щаслива на перший поверх, суворо наказавши Самюелю бути на церемонії за двадцять хвилин і ні секундою більше.
- Так, капітане, - жартівливо відсалютував він, і дівчина нарешті покинула їх.
- Мені потрібно переодягнутися, - нервово прошепотіла Маріанна.
- Що таке, хочеш здивувати мене своїм зовнішнім виглядом? - Підняв брову Самюель.
Дівчина відмахнулася і сама покрокувала в бік своєї кімнати. Самюель наздогнав її біля самих дверей і перегородив Маріанні дорогу, чекаючи відповіді. Дівчина мовчки показала на пил, що залишився, і відчинила двері, відштовхнувши чоловіка трохи грубіше, ніж розраховувала. Йти за нею він не став.
- Ейпріл? - Покликала дівчина, але кішка не відгукнулася. Мабуть, вона втекла добувати інформацію на домочадців, очікуючи, що сама Маріанна давно вже виконує роль помічниць нареченої.
Потрібно було терміново вирішити, як замінити сукню. Її гардероб був не дуже сповнений речами, точніше буде сказати - він був заповнений не тими речами, які вона зазвичай би одягла. Деякі занадто кричущі, а деякі - відверто вульгарні. У підсумку дівчина зупинила вибір на приталеній сукні до підлоги тілесного кольору. З боків вона була вирізана у формі квітів, відкриваючи талію дівчини і занадто глибоке, на її погляд, декольте. Розріз на нозі теж закінчувався непристойно високо, але вибирати не доводилося. Швидко переодягнувшись, вона вибігла з кімнати, де вже чекав на неї Самюель із невеликим букетом ніжних півоній.
"Не троянди", - подумала вона, посміхнувшись.
Самюель змінився в обличчі й навіть на секунду, здавалося, забув, що хотів подарувати ці квіти. Йому довелося кашлянути, щоб повернути контроль над ситуацією. Він зробив крок до неї.
Стукіт серця. Маріанна відчула, як голосно стукає її серце. А що як він почує?
"Боже", - з жахом дівчина зрозуміла, що відчуває, а головне - те, що абсолютно не може приховувати це від чоловіка. Від паніки й жаху, і шоку (або ж це все хвилювання?), вона вже хотіла здатися хворою і замкнутися у своїй кімнаті на віки вічні. Ще один крок.
Погляд дівчини метався від букета до дверної ручки - на чоловіка вона абсолютно не наважувалася поглянути. А що як... Та ні, такого не може бути, це дурниці.
"Маріанно, візьми себе в руки", - подумки завила вона, нарікаючи, що Ейпріл немає поруч зі старим добрим - навіть, радше, злісним - нявканням. Крок.
- Приголомшливий вигляд маєш, - якось глухо промовив Самюель, - вирішив виправити твій настрій, - простягнув він квіти, і дівчина простягнула тремтячі руки.
- Дякую, - тихо сказала вона, продовжуючи вивчати очима підлогу. На нього поглянути вона ніяк не наважувалася.
- Нам потрібно йти, - знову прокашлявся і промовив Самюель, - реєстрація буде не тут, на нас чекає таксі.
- Ходімо, - кивнула Маріанна, взявшись за галантно підставлений лікоть чоловіка.
Шалений стукіт серця потроху затихав, замінюючись спокоєм. Серце дівчини зараз було, як море - шторм і негода вляглися, змінюючись на заспокійливий штиль. Але, як відомо, це лише затишшя перед бурею.