Глава Шоста - Та сама альтанка

З кабінету Маріанна вилетіла кулею в бік вулиці, щоб перевести подих. Сходинки летіли з-під ніг так, що дівчина на мить замислилася, наскільки близька вона була від того, щоб оступитися і скрутити собі шию. Варто припиняти з такими погонями, а то навряд чи їй доля подарує ще одне переселення в тіло. Зрештою, у старому світі вона мала б померти.

Поки Маріанна думала про це, то якось геть втратила зв'язок із координацією та увагою, і все ж оступилася на останній сходинці. За законом жанру зараз вона мала б упасти й розбити ніс, а ще краще губу. Цікаво, ця чарівна підлога поглинає тільки звуки чи удари теж? Тоді перспективи в неї кращі.

Увесь цей час дівчина стояла із заплющеними очима, чекаючи падіння, якого все ніяк не було. Здивована, вона розплющила очі й виявила, що притискається до Самюеля!

За його плечима вона побачила великі золотисті крила з темно-коричневою основою і ніжним оперенням. Крила були розкриті.

- Обережніше, - він усе ще посміхався, притримуючи дівчину за лікоть. Вона ж обома руками сперлася на його груди.

- Як ти... - осіклася Маріанна, але все ж набралася сміливості, - так швидко тут опинився? Ти ж був нагорі?

- Ти так голосно тупотіла ногами, що я вирішив упевнитися, чи не скрутиш ти собі шию дорогою, - хижо посміхався він, - мені потрібна здорова дружина.

- Це ще для чого, - фиркнула Маріанна.

Самюель промовчав і відсторонився, пропускаючи дівчину вперед. Праворуч від них була величезна арка, що вела на невелику веранду, а слідом - сходи в сад. На півдорозі дівчина обернулася і подивилася драконові в очі.

- Дякую, - вимовила вона.

Єхидна посмішка стерлася з обличчя чоловіка. Він дивився на дівчину, а вона на нього, не вимовляючи жодного слова. Серце Маріанни пропустило удар. Чому... чому їй одночасно так ніяково і так спокійно поруч із цим чоловіком? Чому їй хочеться задирати його, але в таємниці радіти, коли він випереджає кожну її дію?

Не витримавши паузи першої, дівчина відвела погляд, щось пробурмотіла і вийшла на вулицю. Залишившись сама, вона притулилася до стіни будинку і заплющила очі.

- Маріанно, з тобою все гаразд? - стурбована, Мона підбігла до дівчини.

- Так, голова тільки трохи запаморочилася, - посміхнулася двушка, не розуміючи, збрехала вона зараз чи ні.

Голова в неї паморочилася. Тільки зовсім не через хворобу чи погане самопочуття. Було щось у Самюелі, що привабило її. Легка недбалість, турботливість і завбачливість, але головне - абсолютно повністю впевнений у собі погляд. Чоловік немов знав усе наперед: про всі проблеми, про всі успіхи, зокрема - про свій успіх серед жіночої половини.

- ...тобі потрібно присісти, - майже на фоні бурмотіла Мона, навіть вела Маріанну кудись, дівчина безвольно підкорялася.

Коли вона торкнулася його торса, то відчула сильні м'язи, накачаний прес і ще більш масивні груди. Дівчина ледь діставала йому до плеча, тож з її зростом і комплекцією дракон здавався його скелею сили й могутності. Вона фізично відчувала силу, що виходила від нього.

- ...лікарі говорили, що тобі може бути складно перший час...

Його руки з дивовижно довгими пальцями наче були створені для гри на інструменті, і при цьому всьому видавали людину, яка багато працює фізично. З його статусом він міг собі дозволити не робити взагалі нічого, але руки! Руки говорили зовсім про інше.

- ...коли Матео було 5, він теж багато хворів, тож я чудово знаю, що робити!

У цих очах можна було потонути. Зіниці не були вертикальними, як у Мони, але й не людськими. У них немов щось переливалося, коли вона дивилася в них. Може це гіпноз? Дракони раніше не були помічені за подібним, але ж і не все описується в книгах! Не буває таких очей у людей... або драконів, тут один чорт розбере, як правильно.

- ...ось, тримай плед, я зараз принесу чай...

- Я побуду з Маріанною, поки їй не полегшає, - оксамитовий голос спрацював для дівчини, як відро води.

Вона моргнула один раз, щоб змити пелену і повернутися в реальність. Звуки немов повернулися в її світ, ніби до цього вона була у бульбашці.

- Зі мною все гаразд, не потрібно турбуватися, - запізно почала говорити вона, але Мону було вже не зупинити.

- Та ти ж бліда така, Маріанно! - Вигукнула вона. - Ти вже знайома із Самюелем? Взагалі ваше формальне знайомство відбудеться сьогодні на вечорі, але думаю, що це ні до чого зараз. Тобі потрібно відпочивати, а не танцювати!

- Згодна.

- Абсолютно ні.

Маріанна здивовано обернулася на Самюеля. Ні, ну до чого ж хам! Вона на секунду відволіклася на свої мрії, задумавшись про його приголомшливий зовнішній вигляд, як він уявив про себе бозна-що.

- Вибач, що? - З піднятою бровою перепитала Маріанна.

- Так некрасиво, - зашипіла на неї Мона, - це дипломатичний представник, узагалі правитель іншої держави, а ти йому тикаєш.

- Він перший почав, - парирувала дівчина.

І тут міг би послідувати монолог, що вона йому не рівня. Однак як тоді пояснити те, що саме її було обіцяно йому в дружини? Хоч і все її єство опиралося цій ідеї, дівчина вирішила грати по-крупному.