Глава Третя - Твою ж!

Прокидатися було важко. Повіки здавалися важкими, як після виснажливого тренування, коли тренер дав подвійне навантаження у тренажерному залі за з'їдені тортики. Незабаром сесія… Мері ліниво повернулася до ліжка. Складати іспити їй не хотілося зовсім: у голові було яскраве відчуття, що замість тижня підготовки вона витратила дай боже щоб одну. Треба мамі подзвонити, а то давно не спілкувалися... Мері потяглася до телефону, але не виявила його. Вона розплющила очі, щоб знайти, куди поклала його, як раптом…
Твою ж!
Дух. Бібліотека. Маріанна. Вона тепер Маріанна!
Дівчина різко сіла на ліжку, підібравши під себе ковдру. Вдих. Видих. Нове тіло і крихти знань про нього - адже це не проблема, так? Головне, що потрібно - знайти вірного друга, з яким можна дізнатися залишок інформації, і не згоріти в багатті поряд із Жанною Д`Арк.
Маріанна оглянула кімнату. Вона сиділа на величезному ліжку, яке промацувала нещодавно під час телепортації. Простирадла справді були шовковими, а ковдра з якогось практично невагомого матеріалу. Що здивувало дівчину, то це балдахін над ліжком - звідки в її маленькій халупі на шістьох дітей такі вишукування? Навіть ліжко Даніелли не виглядало так розкішно.
Дівчина оглянула свої руки. Чи не дитячі, скоріше дорослі, але не більше 20 років. Щось сталося за ці десять років, що вона тепер перебувала у розкішному приміщенні. Люстра була оброблена золотом і діамантовими вставками, на підлозі розлігся шикарний килим зі шкіри якогось дивовижного звіра, а перед ліжком виднілася картина з приголомшливого віа драконом. Свічок у приміщенні не було.На вікнах висіли дорогі важкі штори, з яких ледь-ледь пробивалося сонячне світло. Маріанна задумалася, чи є в них слуги? Судячи з вигляду ліжка, їх має бути не одна сотня.
- Пані? - почувся стукіт у двері. - Ви відпочиваєте?
Невпевнена в тому, що відповідають у такому разі, Маріанна промовчала, і служниця (а дівчина зробила висновок, що це була саме вона) увійшла до кімнати.
- Ох, ви відпочиваєте, я піду, - поспішила вона, але Маріанна поспішила зупинити її.
- Я тільки прокинулася, все гаразд. - посміхнулася вона.
Служниця подарувала їй усмішку у відповідь. Вона була схожа на годувальницю зі старих казок - пухка жінка з сивим волоссям, кумедним світлим чепчиком і акуратним фартухом з оборочками. Маріанну до глибини душі вражало поєднання електричної лампи на стелі та відверто середньовічне вбрання жінки.
- Ми так за вас злякалися, пані, - нарікала служниця, поки відчиняла вікна і заливала світлом кімнату, - ви раптово впали і почали задихатися. Лікарі кажуть, що ви пережили клінічну смерть.

- Я цього не пригадую. – чесно зізналася Маріанна.
- І слава Богу! - вигукнула жінка, - таке видовище було не для слабонервних, як ви, моя пані. - Жінка злякано обернулася, прикривши рота рукою.
Маріанна ніяк не регувала, і служниця з недовірою опустила руку. Щось не так було у погляді її пані – вона нутром відчувала, що тепер усе буде інакше. Жінка часто заходила до Маріани до кімнати, щоб розбудити маленьку, перелякану дівчинку, яка плакала, ледь розплющувала очі. В очах пані зараз не було й тіні страху, тільки легка розгубленість, ніби вона забула, що їла вчора на сніданок.
- Ви точно добре почуваєтеся? – уточнила вона.
Маріанна відчувала небезпеку. Ця служниця явно добре її знала, адже вона, Маріанна, а точніше Мері, знала себе тільки двома днями з дитинства та дивними розмовами дядька Седрика.
- Голова болить. – обережно помітила вона.
- Я покличу лікаря.
Це було непоганою ідеєю, тож Маріанна виграла б собі час і відмовку. Зрештою, за амнезію людей ще не спалювали у її світі. Може, й тут пронесе? До того ж дух попередив її про слабкість у тілі на найближчі три дні. Потрібно було використовувати це для збору інформації.
Служниця вийшла. Маріанна почувала себе, як на масштабній битві в дусі tower deffence, де ти маєш захистити свою вежу від нападу будь-яких монстрів. У її випадку "вежа" - була або голова на її плечах, або все тіло з потенційною зустріччю з багаттям. Як би там не було, здаватися вона не збиралася.
Лікар прийшов через десять хвилин, і ретельно оглянув дівчину.Служниця на цей час вийшла, і Маріанна могла трохи побути сама собою - вона поскаржилася на слабкість і головний біль, а також на дивні прогалини в пам'яті. З інструментів у лікаря був стетоскоп, на руках - звичайний годинник, а в нагрудній кишені білого халата виднілася кулькова ручка. Лікар поплескав її по плечу і вийшов.
Маріанна потроху починала почуватися впевненіше - ніхто не присідав у реверансах, лікарі носять той самий одяг, що й у її світі, а незвичайна служниця пояснюється королівськими замашками сім'ї з Верхнього дому, в якій вона, очевидно, опинилася.
- Маріанно, я чула ти прокинулася, - постукавшись, проголосила Мона, - я зайду?
- Звичайно. - подала голос Маріанна, сподіваючись не потрапити в незручну ситуацію під час спілкування. Легке хвилювання повернулося до неї.
Мона увійшла, штовхаючи перед собою візок з великою кількістю продуктів на цілу роту, а не на одну хвору дівчину.
- Як ти себе почуваєш? - Запитала Мона, сідаючи на ліжко до дівчини.
Маріанна зніяковіло посміхнулася і повторила той самий текст, що й служниці.
- Розумію, – видихнула Мона. - Я принесла тобі фруктів та чаю.
Поки Мона викладала на тацю їжу, Маріанна жадібно розглядала її зовнішність. Жінка перед нею виглядала як неповторна фотомодель не старше 25 років. Її світле, практично біле волосся легкими кучерями спадало на плечі. Білі брови було ледве видно на блідому обличчі. Погляд приковували пухкі рожеві губи, а потім очі. Коли Мона глянула на Маріанну, дівчина мало не ахнула. Мона мала червоні очі з вертикальними зіницями.Очевидно, що Маріанна, а не Мері, багато разів бачила Мону і знала її історію, тоді як дівчина не розуміла, що це означає. Їй треба було взяти емоції під контроль, інакше все б пішло навперейми.
- Ти чого така перелякана, наче привида побачила? - хихикнула Мона. Маріанна проковтнула. - Я тебе не з'їм.
- Здалося, що я побачила мишку, - випалила Маріанна перше, що спало на думку.
Мона засміялася.
- Ну ти даєш! Звідки ж ми миші, дракони все обдали своїм вогнем ще під час будівництва замку.
- От і я здивувалася, - приголомшено хмикнула Маріанна.
Якось таку важливу інформацію, як наявність драконів у цьому світі, вона примудрилася упустити.
Мона ще раз усміхнулася, і потяглася до вази квітів біля ліжка. Там стояли розкішного вигляду троянди. Шипи на них не були зрізані, і жінка потяглася саме до нього. Як тільки її білий палець торкнувся шипа, крапелька крові проступила на шкірі. Акуратно Мона піднесла палець до яблука і торкнулася поверхні фрукта. Світла м'якоть почервоніла.
- Ось візьми, тобі полегшає, - сказала Мона, і простягла яблуко Маріанне.
На цьому її терпець урвався. Маріанна перехопила руку Мони і глянула їй в очі так рішуче, як тільки могла. Її емоції контролюють ситуацію? Чудово! Вона настільки зла на своє незнання, що якби її злість - паливом, вона б уже летіла на Місяць.
Мона не завдасть їй зла. Вона доглядала її. Вона єдина людина, кому Маріанна може довірити свою таємницю.
- Мона, я не з того світу.
- Що?
- Я розумію, що це звучить абсурдно, – Мона спробувала вирвати руку у Маріанни, але дівчина її втримала, – але я попаданка. Я прокинулась у якомусь місці переселення душ, мене визначили до цього тіла. Насправді мене звуть Мері, я ні чорта не нишчу в цьому світі, і щойно втратила дар промови від факту наявності тут драконів і харчування чужою кров'ю.
- Якщо дар промови втрачають, то люди мовчать, - резонно зауважила Мона.
Маріанна промовчала на зауваження, продовжуючи тримати дівчину за руку.
- Мені треба порадитись із Седриком, - підібгала губи вона.
- Ні в якому разі! – з жахом прокричала Маріанна. - Я розповіла тільки тобі, решті сміятимуся в обличчя і скажу, що була в маренні після того, як вдарилася головою. Не вистачало ще згоріти живцем.
- Згоріти? - У Мони все більше і більше розплющувалися очі.
- Неважливо. – кивнула Маріанна. - Ти мені допоможеш? Мені потрібні книги з історії, географії, базової інформації цього світу. І фізики! - Дівчина аж прокричала це. - Мені абсолютно точно потрібна фізика та біологія, а то я збожеволію, якщо ще хтось мені кров запропонує.
Мона довго дивилася на Маріанну, намагаючись зрозуміти – обманює вона чи ні. З одного боку, ніхто не скасовував можливого помутніння розуму на тлі перебігу хвороби та клінічної смерті. Але Маріанна не здавалася божевільною. Вона міркувала цілком зрозуміло.Мона підібгала губи і вкусила їх боляче, майже до крові.
- Тобто Маріанна, справжня Маріанна, померла? – тихо промовила вона, опустивши очі.
- Не зовсім так, - чесно сказала Мері, - ми з нею ніби помінялися тілами. Вона зараз живе у моєму світі.
- Вона там буде щасливою? - зі сльозами на очах спитала Мона.
- Ну, драконів, передачі крові та божевільних родичів у неї не буде, – хихикнула Маріанна, – і ніяких божевільних дядьку!
Промовивши це Маріанна осіклася. Мона – дружина Седрика. І навіть якщо Мона дуже трепетно ​​ставилася до Маріани, у будь-якому разі підступний і влесливий Седрік залишався її половинкою.
- Ось яких ти висновків дійшла, дізнавшись про Седрика, - з якимось болем у голосі промовила Мона.
Чи образилася вона? Важко було сказати. Відчувалося, що частково вона згодна зі сказаним.
- Я принесу тобі потрібні книги, - сказала вона, - і нікому не скажу про твій дивний стан. Але я поки що не вирішила, чи вірю я тобі остаточно. Вибач.
- Я розумію.
Те, що Мона просто допомагатиме дівчині, навіть нехай не зовсім вірячи в її слова, вже було подарунком долі. У неї дуже мало інформації, покладатися на одну амнезію вона не могла. Потрібно було вивчати цей світ, жити їм. Зрештою, вона застрягла тут на найближчі 50 років.
Мона вийшла з кімнати, і знайома вже служниця принесла книги. Вона щиро здивувалася вибору Маріанни, оскільки раніше дівчина захоплювалася хіба любовними романами. Але хто ж знає, що в голові у тих, хто пережив клінічну смерть?
Ох, якби вони тільки знали, що задумала Мері в тілі Маріанни.