Sudaki halqalar

Тата не стало у вівторок. Дев’ятого квітня.

Ми так і не попрощалися з ним. Інфаркт для діабетика майже завжди вирок. Не беріг він себе. Його судини зносилися настільки, що смерть була лише питанням часу. Після того як Аля знайшла батька в ліжку, були ще чотири тижні лікарні. Чотири тижні надії. Чотири тижні молитов Аллаху хоча б за одну, бодай маленьку розмову.

Аллах не був до нас милостивий. Нічого. Тим яскравіше я пам’ятаю наше останнє спілкування біля татового робочого столу. Тоді я підійшов показати йому свої поточні оцінки. Нічого поганого там не було, клянуся. Вчився я непогано. Хіба що через дислексію мав певні проблеми з читанням і мовами.

— Musım, oğlum, sen sadece öz hususiyetlerinle menim gibi filolog olmağa tırışma. (Мусю, синку, ти тільки зі своїми особливостями не намагайся стати філологом, як я), — посміхнувся батько.

— Men o tarafqa baqmağa bile tüşünmedim. (Я навіть і не думав у цей бік), — відповів я.

— Bu özü koranta peşe sülâleleri aqqında bir saçmalama. İmdiki vaqıt babanın işini oğlu devam ettirecek orta asırlar degil de. (Це взагалі якась маячня про сімейні професійні династії. Зараз же не середньовіччя, щоб син успадковував справу батька).

— Men ne jurnalist, ne de tercüman olacağım, baba. Şimdilik kariyeramnın eki inkişaf variantını baqıp çıqam. Ya nefis sert spirtli içkilerniñ someliyesi, ya da striptiz keyfiyeti kontrolcisi. (Я не стану ані журналістом, ані перекладачем, тату. Зараз я розглядаю два варіанти розвитку моєї кар’єри. Або сомельє вишуканих міцних алкогольних напоїв, або контролер за рівнем якості стриптизу).

Батько хмикнув, а потім покликав мене до себе рукою й обійняв.

— Sen öyle çabuk büyüdliñ, Musım. Senin yaşımda spirtli içkiler ya da striptiz aqqında tüşünmege değmez. Ekisi de senin hayatıñda daa olacaq. Alâ daa on eki yaş ise — sadece bir kere ola. (Ти так швидко виріс, Мусю. Не варто думати у твоєму віці про алкоголь чи стриптиз. І те, й інше ще буде в твоєму житті. А дванадцять років — лише один раз).

Він цьомкнув мене в чоло й відпустив.

А тепер його немає.

Тут би тато вставив якусь влучну фразу кримськотатарською. Але я не батько. Вибачте. Я не вмію так красиво, як він, керувати словом. Та й узагалі не вмію. Я не філолог, не журналіст і ніякий не письменник. Я мебляр. Столяр.

Якщо зовсім чесно, написати цей і останній розділи мені допоміг Север’ян. Передостанній — про Стеню — ми зліпили із записів та чернеток батька. Я так ніколи в житті не навчуся писати.

Тільки, будь ласка, не кажіть мені про згенеровані ШІ тексти. Нічого Севко тут не генерував. Кожна літера, яку ви бачите, — моя. Север’ян допомагає мені прочитати написане вголос і відредагувати його. Адже з дислексією навіть перевірити власні помилки майже неможливо.

«Тоді, — спитаєте ви, — чому за закінчення роботи батька взявся саме я, а не сестри?»

Знаєте, у мене найкращі у світі сестри. Я серйозно. Я навіть визнаю, що кожна з них пише значно краще за мене.

Але є один маленький нюанс. У мене з Аліє різниця у два роки. З молодшими — у чотири. Дівчата просто не мають бодай підліткового досвіду спілкування з татом. Для них він майже ікона. А в цій книжці тато — персонаж. І такий погляд на Селіма Алтинбаша наприкінці твору міг би спотворити його задум.

Тому вибачте — буде, як буде. Нехай не дуже талановито. Нехай майже без метафор та інших літературних прийомчиків. Проте чесно.

***

Дядько Юрко прилетів до Києва вже за три години після того, як я зателефонував дідові Олексі.

Зараз, коли я думаю про ті дні, найбільше пам’ятаю не те, що саме робив дядько Юрко, а результат. Від моменту його появи нам більше не доводилося думати майже ні про що, окрім того, що тата більше немає.

Він узяв на себе все решту. Хтось телефонував — слухав дядько Юрко. Треба було кудись їхати — дядько Юрко вже знав, куди, коли і з ким. Виникало питання — він відповідав або чесно казав, що поки не знає відповіді, але зараз з’ясує. І з’ясовував.

При цьому він не намагався замінити нам батька. Напевно, це було б найгірше, що можна було зробити. Він просто весь час був поруч: відповідав на наші запитання, підтримував, коли ми починали розкисати, а іноді навіть намагався нас розважити.

У дядька Юрка взагалі була дивна здатність щось майструвати майже будь-де. Я не перебільшую. Він міг побачити зламану ручку, розхитаний стілець, відірвану іграшку або якусь іншу дрібницю, яку нормальна людина просто відклала б убік, і через десять хвилин уже сидів над нею з таким виглядом, ніби проводив операцію на відкритому серці. І не просто сидів, а дуже просто й доступно коментував усе, що робить, тим самим намагаючись залучити нас до своєї роботи.

Тоді це іноді навіть дратувало. Зараз я розумію: він просто не вмів сидіти склавши руки, коли комусь поруч було погано.

Після похорону до мене підійшов дядько Мирась.

— Муську, я хочу з тобою поговорити.

Він запросив мене до нашої спільної чоловічої спальні. У квартирі було повно людей, і тільки там ми могли сховатися від усіх хоча б на кілька хвилин.

— Що ти хотів, дядьку Мирасю?

Він подивився на мене так, що я одразу зрозумів: розмова буде неприємною.

— Допоможи мені пояснити дівчатам, чому я не можу залишитися з вами.

У його погляді було щось схоже на прохання про допомогу. І це було дивно. Мені було дванадцять, а він був дорослим чоловіком, який прожив поруч із моїм батьком багато років. Але зараз допомоги просив саме він.

— Я думаю, вони й так усе розуміють, дядьку Мирасю. Ти вже не один рік хворієш. Ти просто не впораєшся з нами.