Минуле й майбутнє

Я опинився в іншому світі. Буквально. Пройшов через дзеркало, і... Ледве втримався на ногах.

Навкруги розкинулось місто. З незвичними велетенськими будівлями, рівними сірими стежками, химерними вуличками та дивними спорудами. Біля мене було повно зелених кущів, а людей - ні душі. Десь недалеко вчувався гул одинокого чотириколісного транспорту.

Мимоволі замилувався. Ранкова сірість та прохолода пробуджували таємничість. Не скажу, що побачене не вразило. Просто було дивно. Краєчком свідомості відчував, що знаходжусь в доволі знайомому місці, де наче щось змінилось.

- Довго ж ти, - долинуло зверху. - Я вже зачекався.

Підвів голову і угледів його. Стояв собі вгорі на мості, впершись до поручнів. Цілком спокійний і єхидно усміхнений. От гад! Забувши про втому та небезпеку, вибрався я туди. Під ногами було скло. Ідеальна прозора поверхня.

На мить здалось, що витаю в повітрі. Дивився вниз і бачив крони дерев, алеї, лавочки... З лівого боку незвичної конструкції шуміли хвилі. Синя гладь води так і манила в свою безодню. Обережно, перемагаючи страх, дістався до нього.

- Ти знав, що я прийду. Як тобі це вдається?

- Просто знаю. Ми - одне ціле, Бажане. Тільки я з майбутнього...

- А я тоді звідки? Де ми? Що це за місце? - нетерпляче розвів руками, підвищуючи голос. Ці загадки демона вже сиділи в печінках.

- Скляний міст. Ми в Києві, просто перенеслись у часі...

"А, он воно як! І хитро ж задумано - сховатись в майбутньому. Чи не через це я не міг зловити його раніше?"

- Нащо? - круговерть шалених думок перетворюється в одне слово.

- Щоб убити мене, хіба не ясно? - перелесник закотив очі. Вочевидь, уже розсердився. - Чи ж не за тим ти стрибнув у портал?

- І що, ти так легко здашся? - звісно, я не повірив, хоч це добряче приголомшило.

- Звісно, бо моє місце займеш ти, - говорив без тіні жарту. - Годі питань, Бажане! Ти ж мисливець, а я - нечисть... Просто зроби те, що мусиш!

- Чекай-но! Я на таке не підписувався! Не зрушу з місця, поки все не поясниш...

Упер руки в боки і глянув на співбесідника. Ситуація остаточно загнала мене в глухий кут. Планував так і стояти, поки що відстань між нами була припустимою. Та раптом невидима сила змусила мою праву руку витягти з кишені той срібний хрестик. За чужим велінням уже тримав за ниточку перед собою.

- Що за?.. - очманіло бігали очі туди-сюди. Не міг опиратись...

- Ти ж знаєш як, просто зроби! - наказ прозвучав всередині мене. Грізно та суворо. Помітив, що "поганий я" губами навіть не поворушив. Що за пастка? Нащо він так відчайдушно прагне померти?

- Бо набридло вже, дурню! - наче прочитав мої помисли. - Хочеш знати, чому? Добре. В нашому світі ти - злий демон, породжений скорботою близьких. Щоразу ти рятуєшся втечею в майбутнє, бо тут все інакше. Віра ослабла, а подекуди й взагалі зникла...

- Як так? А як же церкви, пам'ятки, он золотих куполів скільки, хрестів...

- То все показово. Споруди милують людське око, і єдине, що їм хочеться зробити, коли стоять поряд - сфотографуватись на згадку. Один клік - і забули. Тут живуть просторами Інтернету. Техніка бере прогрес, з'явились смартфони...

- А то що таке?

- А, забудь, - махнув рукою. - Як захочеш, зрозумієш. Не бійся, ти звикнеш, як і я...

- Не хочу я звикати! Хочу покінчити з тобою і вернутись назад!

- Не вийде. Але позбутись мене ти можеш. Послухай, тут файно жити. Ти матимеш магію, статки, повагу серед містян... Єдине, що турбуватиме - наша сутність. Раз в рік ти повинен обертатись на духа і літати між світами. Інакше не вижити...

- Так, досить! - не схотів сприймати цю маячню. Просто підбіг і затягнув йому на шию хрестик. Скільки ж можна знущатись...

- Розірви це коло... Будь ласка! Інакше це... триватиме вічно...

Охриплий голос стихав. Хрестик на його грудях яскраво мигав. Він зникав. Помаленьку розсіювався в повітрі, поки й зовсім його не стало.

Я хотів було видихнути з полегшенням. Та враз усе тіло прийняло вогнем. В горлі пашіло, очі наче готові були вилізти з орбіт. Всередині здійнялась справжня пожежа. Скотився додолу. Біль був несамовитий. Останнє, що пам'ятаю - проклятий хрестик якимось дивом опинився на мені. Невже, то правда?..

Минув рік...

Я стояв перед дзеркалом, не взмозі пересилити себе. Все, що казав перелесник - збулось. Я не помер, а зайняв його місце. Своє в цьому світі. Як виявилось, тут я - власник промислової фірми. Маю квартиру в центрі. Чорний джип. І секретарку-коханку. Та цього замало.

Дуже довго сторонився дівчат, адже боявся, що можу вбити. Сутність рвалась на волю. А прекрасних дівиць тягнуло до мене, немов магнітом.

Мені натякали, що не маю вертатись туди. Маю розірвати коло порочності. Довго тримався, та не витримав.

Один крок - і бачу знайомі краєвиди. На шкірі з'являються іскри. Відчуваю, що здіймаюсь в небо. Тут так високо і прекрасно. Видно чудово. Он селяни зав'язали снопи і потроху йдуть з поля. Між ними й Людмила.

- Дивись, Бажане, зірка падає! - захоплено говорить вона. Я чую. В душі посміхаюсь. І вже горю від бажання.

- Кохана, ми завжди будемо разом, - шепочу їй вслід...