В пастці нестримних пороків

Пані Ликерія виявилась строгою жіночкою. Суворою й вимогливою, як і належить гувернеру. Як я дізнався, вони із чоловіком учили грамоті дітей бояр та високоповажних осіб. Клерк не збрехав - після похоронів пані таки таємно дозволяла собі неприпустиме.

- Розумієте... Е-е... Я знаю, що мій чоловік помер, добре пам'ятаю дні жалоби й похорону, але він от приходив до мене. Коли вже сутеніло, кілька днів тому...

- Ви впевнені, що то не було Ваше марення чи його безтілесний дух? - безпристрасно поцікавився. Пані прийняла мене за жандарма, а я й не став заперечувати. Хоча, спочатку вона різко зачинила переді мною двері помешкання. Назвала божевільним, коли зопалу заявив, що мені все відомо. 

Та тут належало ще розібратись, хто з нас більш неврівноважений. Звісно, з ким вона ділить ложе і що поробляє ночами - то особиста справа лише її. І так в кожного. Але ж люди полюбляють потеревенити...

- Впевнена. Він стояв отут переді мною, як Ви зараз, і був дуже навіть живим, - очі господині оселі засяяли радістю. Я згадав. Так було і з Людмилою. Отже, я на вірному шляху.

- А на прощання він щось говорив?

- Сказав, що обов'язково навідається ще, - без заминки відповіла Ликерія. Зараз навіть чорне сукно її одягу не свідчило, що перебуває в жалобі. Таємничий погляд видавав задоволеність.

- А оце погано, - зауважив.

- В чому власне справа? Не розумію, нащо я Вам здалась? Наче нічого протизаконного не вдіяла...

- Ну, не Ви, але ваш чоловік. Точніше той, хто ним прикидається, - вирішив розповісти частину правди. - Ми вже довго розшукуємо одного пройдисвіта, що досить добре маскується і вводить в оману беззахисних жінок. Я б радив перевірити, чи не пропало в домі нічого цінного...

Жінка захвилювалась. Повірила одразу у всю серйозність становища, і навіть при мені наказала слузі негайно провести інвентаризацію усього, що було в домі. Про мисливство та Братство я, звісно ж, тактовно промовчав. Розумів, що зараз порушую одне із правил. Знав, що даром це мені не минеться, але не зважав. Був готовий померти після того, як помщусь...

Якось вже вмовив Ликерію, аби зостатись в її домі на вечір. Сказав, що хочу пересвідчитись, чи то саме той злочинець. Виявив бажання просидіти в спальній кімнаті господині до настання темряви. З її слів, минулого разу "покійний" з'явився саме там біля вікна. Я чомусь був упевнений, що налітник не пропустить нагоди, аби з'явитись саме сьогодні.

Озброївся. При собі мав пучечок сушених трав, головку часнику і флягу зі свяченою водою. Під одягом сховав кинджал, а в одній із кишень - срібний хрестик на ниточці. Наскільки знав, якщо надіти реліквію на шию духові, то він одразу ж розсиплеться на порох. Присів у кутку.

Чекати довелось недовго. З першим спалахом нічної зірки перелесник з'явився. Я навмисне наказав освітити кімнату, аби подумав, що його тут чекають, а Ликерія мала відпустити лакеїв і сховатись деінде.

Його тіло сяяло. Шкіра відбивала яскраві вогники. Точно, він же вміє зіркою обертатись... Виглядав високим і в темній одежі.

- Що, не чекав? - сміливо висунувся я зі схованки, коли дух почав спантеличено оглядатись навколо. Можливо допетрав, що то все - пастка, та я мав устигнути раніше, ніж він знову втече.

- А, це ти? - просканував мене уважним поглядом. - Радий зустрічі, мисливцю!

Я наближався обережними кроками. Після тих слів мусив зупинитись. Навпроти тієї ж миті побачив себе. Обличчя духа виглядало спокійним, без жодної емоції. Так, наче він все знав. Натомість шокованим був я. Він перебрав всі мої риси - колір очей, волосся, статуру, і навіть так само наморщив лоба.

- Не підходь! Згинь, маро! - скрикнув, виставивши перед собою зілля. Вчув регіт. Скажений, несамовитий. Одним лиш порухом налітник опинився в міліметрі від мене. Від нього тхнуло гнилим м'ясом.

"Фе! Як до нього жінки взагалі торкаються?" - скривив лице від огиди. Застиг від страху.

- Думаєш, ці твої цяцьки мене зупинять? - один дотик і від зілля лишився лиш порох. Я тривожно зглитнув. Дивився на нього - і наче бачив себе в дзеркалі. Це було так правдиво... Та зловив себе на думці, що то - просто одне із його облич. Майстер ілюзій, не інакше...

- Я ж все про тебе знаю! Кожен крок, всі думки...

Вступати в діалог я не планував, та це мене зачепило.

- Звідки ти можеш мене знати? Краще не прикривайся, а покажись справжнім!

Планував говорити голосно й відважно, та натомість з горла виривались лиш глухі тихі звуки. А налітник тим часом полишив мене й став кружляти собі по кімнаті. Літав попід стелею туди-сюди.

- Це і є я справжній! - на мить зупинився. - Невже ти досі не зрозумів? Від себе не втечеш! Я міг не прилітати сьогодні, але ця круговерть повторюється знову і знову...

- Не заговорюй мені зуби! Нащо тобі була Людмила? Я ж кохав її!

- Я теж любив її. Але така природа. Ми приречені вбивати любов... Ти і не уявляєш, якою великою є сила слова і людської скорботи...

- Про що це ти? - в голові загуділо, і я вже й думати забув, що маю робити. Чомусь на мить здалось, що я теж його знаю.

- Пожежу пам'ятаєш? Як дім тоді палахкотів?

Я кивнув.

- Так-от, вони живі. Всі до єдиного. І по сьогодні оплакують нас як загиблого маленького хлопчика. Але ми вижили, і в цьому вся іронія!..

Почуте ніяк не вкладалось в розумінні. А дух скористався моєю розсіяністю. Втішився. Бо знайшов, як утекти.

- Я б з радістю ще побалакав, та маю йти! Бувай, Бажане!

Тільки тоді я помітив в іншому кутку біля письмового столу дзеркало. Велике та прозоре. Дух спритно розчинився в ньому. Стало порожньо. Подумки лаючись, я кинувся за ним. Тільки торкнувся дзеркальної поверхні, як все попливло, а небувалий вихор потягув мене за собою...