Мисливець

Я став полювати на нечисть.

Правда, спершу гадав, що з горя піду вслід за Людмилою. Припадав до чарки. Господарство занепало, а відтак мусив все продати. Не витримував ні секунди в домі: стіни наче душили, а кожен куточок нагадував присутність коханої. Махнув рукою та й подався в Київ.

"Якось буде, не переживайте", - говорив хлопцям на службі, коли йшов звідти. Відчував, що мушу змінити обстановку. Я жив заради Людмили. Вона була моїм рятівним промінчиком, а тепер... В Києві твердо вирішив: пора братись за розум. 

Обіцянку свою не забув. Знав, що мушу поквитатись, інакше не зможу спокійно спати.

В столиці було гамірно. Купці снували туди-сюди, торговці лаялись, люди трудились, заробляли, хто як вмів... Багато вирушало пробувати щастя при княжому палаці: юнаки - у військо, дівчата - прислуговувати в покоях чи на кухні. Щастило не всім. А я не потикався. Спочатку мусив звикнути. 

І не вірилось, що тут родився. Місто як місто. Давно чуже. Батьків та сестру майже не пам'ятаю, лишень той день, коли нас розлучили. Мені було сім. В хаті ні з того, ні з сього зайнялась пожежа. Всі спали, а я відчайдушно пробирався до виходу.

Не знаю, що з ними стало. Мене, обмазаного сажею і переляканого, над ранок знайшли сусіди. А далі пам'ятаю Добромира, купця, що з небувалого дива взяв мене на службу. І виховував. Любив дуже лови, тож від нього я перейняв чимало секретів, як зловити звіра.

А я мав зловити невидимку. Почав цікавитись давньою літературою, легендами, аби дізнатись хоч щось про невловимого духа. Мало-помалу мене запримітили члени Братства. Абсолютно не уявляв, що в часи християнства ще таке може існувати, та як виявилось, іновірців, що шанували старі звичаї предків, лишалось чимало.

Вони влаштовували таємні зібрання в лісах, молились Дажбогу і іншим слов'янським богам. Були навіть такі, що приносили жертви, як в давнину. За печею ховали саморобні вівтарі і шанували предків, хоч в їхніх хатах всюди майоріли образи Ісуса та Богоматері.

Братство теж було таємним. Нас восьмеро, мисливців на нечисть. Хлопці подумали, що я, як і вони - іновірець, і затягнули на їхнє зібрання. Я пішов просто з цікавості, а потім зрозумів, що саме це мені й треба. Вони мали вказати на мого ворога. У Братства був лідер, щоправда, ні я, ні хлопці його ні разу не бачили. Все тільки передавав послання різними людьми, мабуть, теж посвяченими в таємницю.

- У нас три правила: убивати нечистих духів, не чіпати християн та інших невинних, і бути готовому до покарання в випадку порушення цих правил, - так сказали мені в перший день.

- Зрозуміло, - не став засипати усіх дурнуватими питаннями. Вирішив - зрозумію в процесі.

Ми з хлопцями згуртувались. Щомісяця приходило розпорядження від головного і ми вистежували жертву. Убивати їх було зовсім непросто, та способи знаходились. Для цього вивчалось немало старих праць, і вже на завданні вирішували, що є ефективним, а що - ні. Заборонялось лише діяти на власний розсуд, а абсолютно все узгоджувати з верхівкою.

По суті, ми чинили благу справу. Позбавляли мирних жителів від небезпеки смерті. Хитрої та спокусливої в образах духів Потайсвіту. За три роки я звик. От тільки вогненного перелесника сліду не було. Наче пропав безслідно.

Я не здавався. Запевняв себе, що дух просто уміло ховається або чогось вичікує. За цей час з'ясував, що повністю позбутись налітника не зовсім можливо. Ефективно діяли свячена вода, запах рути чи маруни, що відлякували духа. Також жінка могла покласти біля себе дитину чи навіть дерев'яну ляльку наніч, тоді він її не торкнеться. Ну і звісно ж, він найчастіше літає до тих, хто самотній або тужить за померлим коханим. 

Висувалось припущення, якщо всіляко не давати перелеснику здійснити брудні наміри, то він сам пропаде. Згине, висохне без підтримання життєвої енергії...

Ще я ніяк не міг второпати: чому саме Людмила? Невже моя кохана була настільки одинокою? А може, було щось іще, чого я справді не помічав?

Поки побратими ганялись за мавками по лісі, полуденицями в полях, злих кікіморах, потерчатах (а їх, уявіть собі, розвелось чимало), я все вишукував свого ворога. Одного дня таки пощастило.

- Та вона хоч би посоромилась, чи що! - обурено розповідав молодий клерк в місцевому шинку. Юнак вже був трішки нетверезий, тож дозволив собі бовкнути зайве про господарку.

- Що в тебе там? - шинкар подав йому квасу. - Пані Ликерія - поважна особа, тож раджу, хлопче, припнути язика!

Я сидів собі в кутку, попивав березівку, і ненароком прислухався.

- Де ж таке видано! Чоловік упокоївся в Бозі, а вона ще й місяця не пройшло, уже другого обходжує...

Не знати чому я зацікавився. Жінка-вдова повинна дотримуватись трауру, а тут її описують як розпусницю. Чи бува, не налітник до неї ходить? Звісно, клерк міг усе вигадати, аби просто погомоніти, та я вирішив перевірити. Може, удача посміхнеться...