Незваний

- Дивись, Бажане, зірка падає!

В дружини очі засвітились захопленням. Ми йшли, тримаючись за руки, трохи стомлені після цілоденної роботи на полі. А мене чекала ще й важка ніч. Гурт знайомих простував попереду, а ми шепотілись собі. Мріяли про відпочинок. І тут вогненний хвіст пронісся прямо над нами. Бачив, як старші почали гомоніти, дехто перехрестився. Наче бажали відігнати яскравий спалах подалі.

- Ох, не до добра це, - зітхнув, прослідкувавши за напрямком небесного явління. І собі провів у повітрі хресне знамення.

- Та що ти розумієш? - Людмила надула губки, здивована моєю тривогою. - Це ж просто диво! Ніколи не бачила зірку так близько...

- Я теж. Давай тоді побажаємо щось. Хочу, щоб ми завжди були разом. Не розлучались, - цілком серйозно зауважив, намагаючись приховати неясне раптове відчуття тривоги.

- Та куди ж я від тебе дінуся? - моя темноволоса кохана соромливо посміхнулась. Глянула прямо в очі. - І так нечесно. Бажання не збудеться, коли його озвучити...

- А ти такий вже експерт? - ніжно пригорнув до себе. Так захотілось поцілувати, ледве стримався. Та ми на вулиці, наче непристойно...

Люблю її дуже. І був щасливий, коли й вона відповіла взаємністю. Затьмарила розум сліпучою вродою ще після першої зустрічі на річці. Потрапив я тоді в дуже незручну ситуацію. Прийшов собі в обідню пору ополоснутись, а тут у хвилях - вона. Як порядний хлопець мусив лишити всі свої наміри, але вже не забував тієї спокусливої усмішки та ніжних коралових вуст. Наче причарувала. 

На інших вже не міг дивитись. Та розумів, що ніщо мені не світить. Вона - дівка на виданні, сільська красуня, а я - чужак без роду й племені. Тоді тільки прибув у те селище і як завжди, не планував затримуватись надовго. Та ось вже п'ятий рік живу в шлюбі з Людмилою. Закохані - говорили про нас поміж людей, зразкова сім'я - старші ставили в приклад, не ледащі - захоплювались жіночки за гаптуванням та цікавими бесідами...

Друзі по-доброму заздрили. А я не сильно переймався. Був радий, що хоч чогось досяг в житті. Обоє перебували на службі в місцевого боярина, що був наближений до самого князя. Людмила шила вбрання для дружини господаря та панського оточення, а я перебував на варті. Удома вели господарство, мали клапоть поля, що перейшло в "спадок" від її батьків, і якось так жили. Наче нормально. Як всі, працювали, і вчились заробляти.

Сьогодні наніч знову мав іти сторожувати. Не любив оті майже добові розлуки, але зарадити нічим не міг. На службі цінували, навіть якось пропонували посаду особистого охоронця вельможі. Та я відмовився. Бо це означало постійно перебувати в тому домі, і слідкувати за безпекою всіх. Не був готовий, хотілось пожити з дружиною, та й про діток неодноразово замислювались...

Провів мою ненаглядну додому. Повечеряв, помився, убрався, і поцілувавши на прощання, пішов. Людмила не сказала нічого, лиш побажала вдалої зміни. Бачив у настрої тугу. Дійсно, що я за чоловік, коли ночами пропадаю? На серці стало тривожно. Неспокій роївся в голові цілу ніч.

На світанку мерщій кинувся додому. Ледве дочекався, поки мене змінять на посту. В домі й справді чекала на мене несподіванка. Ніби нічого особливого - всюди прибрано, вишиті рушники красуються на покутті, їсти наварено... Але Людмила ще спала. Біля будки нашого пса миска стояла порожня (вочевидь, ще зі вчора), хліви зачинені і звідти дочувались невдоволені звуки.

Я неабияк здивувався. Зазвичай, дружина встає рано, іноді перед світанком, накормить худобу, при потребі - варить їсти, і лиш пізнім ранком вирушає на ринок за покупками. Ну або - до терему нашого багатія, щоб прийняти замовлення на пошиття. А зараз всюди було тихо.

Заглянув до спальні. Перше, що впало в око - це неакуратно кинута на підлогу її біла нічна сорочка. Похитав головою, підняв і взявся складати одяг. Чого б це раптом? Вона ніколи не спить без одягу, це ж непристойно. Хіба після того, як... Ну, самі розумієте.

- Людмило, прокидайся! - дбайливо поторсав за плече. Ледве добудився.

- Га? Що? - розплющила сонні оченята. - О, любий, доброго ранку!

- Та вже доброго, - за звичкою хотів поцілувати в лобик, та дівчина раптово прилинула до мене своїми губами. Зізнаюсь, такого запаморочливого поцілунку я не пам'ятав ще від першої шлюбної ночі.

- Дякую! Було неперевершено! Вчора ти сам на себе був не схожий... Та мені приємно.

- Що саме? - відірвавшись, перепитав. 

- Ну, ти ж учора лишився, і ми тут... - соромливо зізналась. А мене кинуло в жар. Тобто вчора? Я ж всю ніч зайнятий був... Потім помітив коло ліжка купу глиняних черепків.

- А це що? - підібрав сіруватий шматочок. Людмила виглядала здивованою не менше.

- Хм, не знаю... Вночі я погубила тут ті браслети, що ти приніс. Забула в скриньку заховати...

- Я хіба приходив? - брови несамовито підскочили вверх. - З тобою все нормально? - турботливо помацав рукою лоба. Шкіра Людмили здалась мені нездорово тьмяною.

- Бажане, що ти? Краще й бути не може! Ти вернувся вночі, сказав, що взяв заміну, подарував мені прикраси, ну і ми на радощах того...

Дружина виглядала неабияк втішеною. А я - спантеличеним. Це що виходить? Поки я там гну спину, до моєї коханої приходить хтось, ще й так майстерно обдурює? Придумати тільки - мною прикинутись...