42. Я більше не граю.

Еліанора сиділа на кам'яній підлозі тюремної камери, обійнявши коліна руками. Навколо панувала тиша, здавалося, що навіть повітря застигло разом з її думками, які болісно, нестримно роїлися в голові. Вона ніколи не відчувала такої безпорадності. Камера блокувала будь-яку магію, і навіть якби вона спробувала втекти, це було б неможливо. Її магія, яку вона звикла контролювати, зараз була поза її досяжністю, наче частина її самої -  просто зникла.

Але це було не найгіршим. Вона відчувала на собі Естарову мітку, яка залишалася неактивною. Він не зняв її повністю, але й не дозволяв поглинати магію. Це була водночас сувора кара і несподіване милосердя, його спосіб залишити на ній свій знак, свій біль, і водночас дати їй відчути весь тягар розчарування і зради.

Вона обхопила голову руками, намагаючись утамувати муку, яка роздирала душу. Спогади їхніх спільних моментів - теплих, обережних дотиків, довірливих поглядів, щирих усмішок - поверталися до неї, мов примари. Їй хотілося переконати себе, що її дії можна було б пробачити, що він просто захищався холодністю, що під усією владою та обов’язками був чоловік, який відчував до неї те саме, що й вона до нього.

Тихий стукіт кроків за дверима змусив її підняти голову. Двері відчинилися, і до камери увійшов імператор. Його обличчя було спокійне, відсторонене, наче він увібрав у себе всю владу і холодне самовладання. Еліанора підвелася, знітившись під його поглядом. Між ними не було більше слів, лише відстань, яку зараз розділяла невидима прірва.

— Ти більше не здатна нашкодити ні моєму світові, ні королівству, — холодно промовив він, не підходячи ближче. — Тебе залишать тут до остаточного рішення.

— Естаре… — її голос затремтів, але вона стрималася, намагаючись знайти хоча б щось, що могло б повернути його довіру. — Я знаю, що це може нічого не означати, але... те, що було між нами - було правдою.

Він мовчав, вивчаючи її, але його обличчя залишалося незворушним.

— Еліаноро, — нарешті промовив він, і його голос був спокійним. Ще ніколи її власне ім'я не звучало так болісно для неї. — Я - імператор, і не потребую брехні, навіть якщо моє серце хоче, щоб це виглядало, як правда.

— Мій медальйон, — вона не зводила погляду з його очей. — Якщо ти розіб’єш його, — вона повільно простягнула руку до своєї шиї, торкаючись магічного амулета, що світився тьмяним блакитним світлом, — спалахне імпульс Д’ареллонської магії. Мій батько Саріон з дому Іллеріс, правитель Д’ареллону, відчує його і прийде… за мною. Він не дозволить, щоб його кров залишилася в чужому світові, в полоні. Ти зможеш укласти вигідну угоду для себе, якщо побажаєш.

Естар стояв мовчки, слухаючи її з непроникним обличчям. Її слова прозвучали як пропозиція угоди, як остання спроба врятувати себе, і все ж у них відчувалася дивна, гірка щирість.

— Твій батько, Саріон з дому Іллеріс, правитель Д’ареллону?! — вимовив він, піднявши брови, але тон його залишався невимушено холодним. — Цікаво, скільки ще секретів ти приховуєш?!

Еліанора кивнула, не зводячи погляду з його очей. Вона знала, що згадка про Саріона може змінити хід розмови. Її батько, правитель світу Д’ареллон, був відомий своєю міцною армією, могутніми магічними артефактами й здатністю укладати вигідні союзи, завдяки яким він володів не одним світом. Вона намагалася не видавати страху, хоча всередині все стискалося від відчаю.

— Візьми та перевів, чи кажу я правду, — вона зняла медальйон й протягнула його. — Твій світ межує зі світом мого батька чи не так?! Веалус… питання часу, коли мій батько захоче підкорити й твій світ. Використай мене, обміняй чи зроби своєю... імператрицею. У такому випадку батько не зможе посягнути на твій світ.

Естар мовчки розглядав її, і в його очах, здавалось, запалахкотіла думка про те, що ця нова інформація відкривала перед ним. Еліанора повільно зняла медальйон і протягнула його Естару, її очі не відривалися від його погляду. Нарешті, він підняв руку й повільно провів пальцем по гладкій поверхні медальйона зрештою взявши його.

Він тримав медальйон у пальцях, погляд його став холодним, виваженим, і він, здавалося, бачив її наскрізь. Його голос, тихий, але безжальний, пройшовся холодом по її шкірі:

— Чи вартує це мого змарнованого часу на твої брехливі обіцянки? — Його голос був низьким і напруженим, але в ньому вже не було люті.

Вона схилила голову, приймаючи його обурення, хоча в її очах пробігала надія.

— Ти можеш вважати це ще однією зрадою, Естаре, — прошепотіла вона. — Але саме тут і зараз, я готова стати твоєю союзницею.

— Союзницею? — хрипкий сміх вирвався з його горла. — Еліаноро - ти не союзниця, ти моя бранка! — його слова були подібні до крижаних голок. — І навіть якщо я використаю твою пропозицію, це не змінить того, що ти вдерлася до мого палацу, зазіхнула на мої артефакти, нахабно вирвала і поцупила ... — "моє серце" останнього він не став озвучувати.

Еліанора ковтнула, відчуваючи, як його слова, мов важкий тягар, тиснуть їй на груди. Але вона не опустила погляду.

— Так, — прошепотіла вона, схиливши голову, але відчуття покірності в її словах не було. — Я зробила свій вибір, і зараз роблю новий. Якщо ти не приймеш його - твоє право. Та я справді намагаюся... хочу виправити те, що сталося. Естаре, ти можеш мене стільки завгодно ненавидіти, та заперечувати факт того, що твоє серце зараз гупотить так само як і моє, ти не можеш.