40. На інше, я і не розраховувала!

Естар швидко обернувся до Еліанори, натягнута серйозність промайнула на його обличчі. Його пальці майже автоматично втиснули медальйон у її руку, і вона відчула, як артефакт знову впав на її долоню, гарячий і важкий.

— Одягни його, і не показуй нікому більше, пізніше поговоримо про це, — прошепотів він, а потім, навіть не глянувши назад, поспішив у бік дверей, майже бігом. — Прямуй за мною! — одразу ж віддаючи наказ охоронцю, який очікував імператора.

Еліанора на мить стояла розгублено, стискаючи медальйон у кулаці, намагаючись осягнути, що саме могло статися в Залі Шепоту. Затамувавши подих, вона рушила за ним, ледве встигаючи за його стрімкими кроками. Її думки напружено металися, намагаючись передбачити, що чекатиме їх у залі.

Зала Шепоту знаходилася в самому серці палацу, прихована від більшості прислужників та гостей і одночасно бувши на видноті. Вальдестріс дивувалася, як їй вдалося знайти цю залу раніше.

Коли вони наближалися до важких дверей, ледь прочинених, Еліанора відчула холодне повітря, яке, здавалося, випромінювала сама зала, неначе всередині хтось відкрив двері до іншого виміру.

Естар зупинився на мить, вдихнувши, і обернувся до охоронця, який боязко залишився позаду.

— Що сталося? — спитав він твердо.

— Присутність Тенебра, Ваша Величність. Тіні просто на очах сповзалися сюди... ніхто не наважився увійти в залу, — голос охоронця був рівним, хоча його нервування було помітним, і відчувалося, що йому важко вимовити ці слова.

— Склич охорону і без мого дозволу нікому не входити. Тебе це також стосується!

Естар коротко кивнув, дав знак Еліанорі зупинитися і не йти за ним, вона звісно ж його не послухала. 

Обережно Німріан увійшов усередину зали, його постава випромінювала впевненість, хоча Еліанора помітила легку напругу в його плечах.

Всередині зали, на мармуровій підлозі, простягалася неприродна тінь - наче вирізьблена з найчорнішої нічної темряви. Здавалося, вона була жива, пульсуючи та міняючи форму, ніби шукала щось або когось. Еліанора притримала дихання, розуміючи, що ця тінь була інакшою ніж ті Тенебра, які вона бачила. Суспензія тіні стояла в центрі, затуляючи собою шлях до артефакту - клинок Примар. Вальдестріс не знала збіг це, чи ця істота справді могла бажати артефакт.

Естар повільно ступив ближче, в його правій руці вже палахкотіла магія.

— Чого ти хочеш? — спитав він, і його голос луною рознісся по залі. — Вкладена угода, не дозволяє Тенебрам робити все, чого їм заманеться.

— Ті, кого ти прикликав може й слухалися тебе, але не я, — суспензія прийняла людську форму, але все ще перегороджуючи шлях до артефакту. — Імператоре, я позбавив тебе ноші, більше тобі не потрібно ділитися своєю магією з нічними тінями. Я поглинув їх, а отже угода скасована.

— Чого ти хочеш? — повторив байдуже  Естар, ігноруючи сказані слова істотою.

Тіньова постать нахилила голову, наче вслухаючись у холодний голос Естара. Її силует блимнув, потім затримався у чіткішій людській формі - високій, загрозливій, з химерними, неприродними рисами, немов вона не до кінця належала цьому світу. Її очі, або те, що їх нагадувало, засвітилися червоним відблиском, схожим на спалахи розжареного вугілля.

— Я бажаю свободи, — відповіла тінь, її голос був схожий на шепіт, змішаний із віддаленим громом. — І той артефакт, що ти так ревно охороняєш.

Естар не змінював виразу обличчя, хоча його очі спалахнули холодною люттю. Пальці міцніше стиснулися навколо палаючого згустку магії.

— Цей артефакт не належить ні тобі, ні тіням, — промовив він твердо. — І твоя свобода в цьому світі - питання, яке  можу вирішувати лише я.

Тіньова істота похитала головою, її форма знову почала змінюватися, розпливається в легкому чорному диму.

— Чи справді ти вважаєш, що маєш силу диктувати мені умови? — прошепотіла вона з презирством. — Я - не тінь твого підданства, я є остання надія для тих, кого ти відмовився прийняти.

Еліанора спостерігала за цією сценою з тривогою, тримаючи медальйон у руках. Їй здавалося, що це було лише початком чогось більшого, погрозливого.

Естар зробив ще один крок уперед, не відводячи очей від тіньової постаті.

— Я вже прийняв рішення. Угода була складена мною, і тобі не змінити її своїм бажанням хто б ти не був, і звідки б ти не прийшов! Повертайся до свого світу Тенебра і передай решті, — його голос став схожий на сталевий клинок, готовий розітнути тишу. — Якщо хтось ще посміє прийти в мій світ без дозволу...

Тінь засміялася - м’яко, але її сміх пройняв холодом.

— Господарям? — тінь не дала закінчити Естару. — Імператоре, я тут тепер єдина сутність Тенебра. Решта... вони більше не заважатимуть ні тобі, ні мені. Але я не збираюся піти ні з чим. Або ти віддаси мені клинок, або... — її голос зупинився на мить. — Я заберу його з твоїх мертвих рук.

Естар злегка посміхнувся, залишаючи видимість байдужості.

— Спробуй, — промовив він, і магія в його руках почала пульсувати, готова розірвати простір між ними. — Тессо, вийди звідси!

— Ні!

— Це наказ!