31. Хто ти насправді?

Еліанора відчувала, як її думки роздвоювалися. Після того як минули два дні в напруженій тиші, де кожна година здавалась нескінченною, вона почала відчувати роздратування від власного очікування. Невідомість від імператора стала тиснути на неї, змушуючи підсвідомо зважувати всі можливі варіанти подальшого розвитку подій. Але врешті-решт вона зрозуміла, що не може дозволити собі надмірне занепокоєння. Її місія вимагала від неї повної концентрації, і саме тому вона цілком занурилася в дослідження.

Бібліотека стала для неї другим домом. Години минали одна за одною, поки вона перегортала важкі старовинні томи, заповнені деталями про палацові артефакти, божественні закони та історії світу, в якому вона опинилася. Її руки вже майже механічно перегортали сторінки, очі напружено пробігали рядки тексту, але розум схоплював кожну деталь. Артефакт, що допомагав їй із пам'яттю, сяяв приглушеним світлом, ніби схвалюючи її прагнення до знань, і наче підтримуючи її рішучість.

Еліанора була настільки поглинена своєю роботою, що спочатку навіть не помічала, як перестала зважати на правила палацу. Спершу вона лише ненав'язливо блукала коридорами після відбою, вивчаючи шляхи і занотовуючи у свідомість складні схеми палацу, але дуже скоро ці блукання стали сміливішими. Вона відчувала, як азарт росте всередині, нашіптуючи їй спробувати більше, випробувати межі дозволеного.

"Що буде, якщо я порушу правила палацу?" — питала вона себе, оглядаючи черговий коридор, у якому, здавалось, давно не ступала нога придворного. "Мене покарає імператор?"

Ця думка була одночасно тривожною та захопливою. Еліанора усвідомлювала, що в такій ситуації було безліч ризиків, але частина її хотіла перевірити реакцію імператора. Чи був його контроль над палацом таким тотальним, яким він здавався? Чи мав він таку силу і вплив, щоб бачити все і карати будь-яке порушення? Покарає він саме її?

Вона зупинилася перед масивними дверима, які вели до однієї з закритих кімнат - зали шепотів, куди вхід був точно суворо заборонений. В серці народилося тривожне передчуття, але воно не стримало її. З обережністю вона торкнулася дверної ручки, і відчуття небезпеки наповнило її в жилах адреналіном.

"Що ж, подивимось, на що ти здатний, імператоре," — зухвало подумала вона, і натиснула на ручку.

Зараз вона не була мандрівною злодійкою, зараз вона була однією з претенденток на місце, поруч з імператором.

"Дещо перевірю, якщо все піде не так, завжди можна прикинутися безпорадною леді, яка заблукала!"

Двері м’яко піддалися, і, на її подив, не виникло жодного звуку чи різкого опору, наче сам палац заохочував її продовжувати. Еліанора зробила невеликий крок вперед, затамувавши подих, наче очікувала, що ось-ось хтось накинеться на неї з тіні або запрацюють невидимі охоронні чари. Але все залишалося тихим, майже занадто тихим. Повітря було прохолодним і трохи застояним, а світло від тьмяних канделябрів створювало химерні тіні на стінах.

"Тут нічого не змінилося!"

Кімната з артефактами, які належали імператорській династії. Від яскравих магічних каменів, що переливалися різними кольорами, до зброї з хитромудрими рунами, які сяяли навіть у сутінках. Еліанора завмерла на мить, захоплена дивовижним видовищем, коли вона була тут вперше, їй було не до розглядань. Її серце калатало в грудях, як у пастці, передчуваючи щось невідворотне. Чи було це тривогою від ризику, чи захопленням перед магічною силою цих предметів, вона не могла визначити.

Клинок примар лежав на своєму місці, не зсунутим ні на дюйм. Від цього холодні мурахи забігали по шкірі Вальдестріс. Артефакт так був близько, і одночасно далеко. Вона стояла на місці не рухаючись, зважуючи все.

Силою волі, вона змусила себе проігнорувати жадане. Крокуючи далі, Еліанора наблизилася до великого столу в центрі кімнати, на якому лежав артефакт, що привернув її увагу своїм мерехтінням. Це був золотий медальйон з вигравіюваними складним символом, який мерехтів власним світлом. Вона простягнула руку, щоб торкнутися його, коли відчула раптовий порив холодного повітря позаду. Це було очікувано.

— Я так і знала, що ти не втримаєшся, леді Вальдестріс, — пролунав холодний, але водночас спокійний голос, від якого Еліанора завмерла, збита з пантелику. Її пальці, які ось-ось торкнулися медальйона, раптово стиснулися в кулак, але вона миттєво відсмикнула руку, повернувшись, щоб побачити того, хто порушив її приватність.

Вона очікувала побачити когось з охорони, нишпорок імператора або, на крайній випадок, Даріаса. Але у дверному проході стояла її служниця — Віана. Жінка, яку Еліанора вважала за скромну і мовчазну прислужницю, зараз виглядала зовсім не так. Віана стояла в тінях, її фігура була стрункою і впевненою.Її очі палали, немов два гострі клинки, які миттєво пронизували будь-яку брехню. Руки Віани були схрещені на грудях, підкреслюючи її обережність, а губи стиснулися в тонку, безжальну лінію.

— Віана, — видихнула Еліанора, намагаючись стримати шок і зберегти холоднокровність.

Вона ретельно приховувала своє здивування, але відчувала, як напруга в грудях здавлює повітря.

Віана повільно увійшла до кімнати, її кроки були рівними, а кожен рух випромінював спокійну впевненість. Напруга між ними в повітрі загусла, магічна енергія майже мерехтіла довкола, як тремтливі хвилі. Її погляд ковзнув по артефактах у кімнаті, перш ніж повернутися до Еліанори.

— Поясни, чому ти тут, — промовила Віана, і в її голосі не було й натяку на підозру. Це звучало як наказ, що не терпів жодних заперечень.