25. "Почесті".

Пізній вечір вже давно накрив палац густою темрявою, Еліанора вкотре нанесла зілля на мітку, залишену імператором, вдихаючи заспокійливий аромат лаванди, що парував із лампи. Її голова гуділа від думок, від яких не можна було ні сховатися, ні прогнати. Навіть на коротку мить вона не могла собі дозволити розслабитися, насолодитися тишею, що огортала кімнату, наче важка оксамитова завіса. В середині клекотіло бажання відкрити портал й вскочити в нього й опинитися бодай на хвилинку там, де її серце не так прискорено билося, а шкірою не бігали мурахи. Там, де вона могла босоніж пробігтися по траві й не озиратися назад, в пошуках спостерігачів, переслідувачі.

Однак фальшиве відчуття безпеки в кімнаті тривало недовго - ледь помітний рух біля дверей змусив її насторожитися. Тіні почали мовчазно просочуватися крізь щілини, змішуватися з темрявою, що вже залягла в кутках кімнати. Вона зрозуміла, що це нишпорки — істоти з іншого світу, які скоріше за все з’являлися в палаці за наказом імператора. Її серце закалатало, але вона намагалася зберегти спокій, відступаючи ближче до ліжка, так, щоб мати хоч якусь опору.

"Зустріти так близько за сьогодні втретє, це точно не випадковість!"

Їхні темні, мов сама ніч, мантії зливалися з простором, лишаючи після себе відчуття крижаного подиху. Еліанора намагалася розгледіти обличчя під капюшонами, але це було марно: вона бачила тільки темні обриси, у яких жевріла якась ледь помітна мана. Один із нишпорок завмер на кілька кроків від неї, ніби відчуваючи її збентеження. І хоча обличчя були приховані, вона відчула, як погляди - холодні й безжальні, - проникали під саму шкіру. В жилах ледь не стигла кров.

"Близько... занадто близько!"

— Що вам потрібно? — прошепотіла вона, намагаючись здаватися впевненою, хоча відчувала, як по спині повільно стікає холодний піт. — Вриватися в кімнату леді, без попередження, вкрай не чемно!

У відповідь — мовчання. Вони не робили жодного руху, просто стояли, випромінюючи невидиму загрозу, що поглинала все світло навколо. Один з них раптом простягнув руку до стіни, і приміщення наповнив шепіт, від якого кімната здалася ще меншою, а повітря густішим.

Тіні біля стін поступово ожили, змішуючись у химерні форми, що тремтіли й пульсували, ніби вдихаючи й видихаючи темряву, якою були створені. Простір навколо почав викривлятися, і кімната, що колись була знайомою, раптом стала примарною, тісною, немов чужа. Світло лампи згасло, наче задушене чорнотою, і ледь охоплений жевривом відблиск лаванди, швидко потонув у темряві, перетворюючи кожен куток кімнати на безодню.

Еліанора відчувала, як простір довкола неї ставав усе холоднішим, і цей холод був не просто фізичним - це був жах, що лоскотав свідомість, навіюючи відчуття безпорадності, якого вона не відчувала вже давно. Її погляд уп’явся в нишпорок, але замість того, щоб отримати відповідь чи бодай натяк на мету їхньої появи, вона побачила, як фігури почали розчинятися, перетворюючись на безформні сутності, що змішувалися зі стінами. Їхні мантії стали напівпрозорими, тінь зливалася з тінню, і вони повністю втратили обриси, набувши моторошного вигляду, ніби привиди, що оселилися в самому просторі кімнати.

Раптом перед її очима простір захитався, і з темряви почали випливати образи, що ніби з’являлися з-під гіпнотичного впливу, навіяного Тенебра. Вона побачила руїни, сповнені тіні, уламки стін, на яких чітко виднілися сліди жахливих битв, а поміж руїн простяглися безликі обличчя, мов істоти, приречені блукати між світами. Ті обличчя були холодні й байдужі, а їхні очі, чорні й порожні, дивилися крізь неї, проникаючи глибше, до її самого серця. Її охопила паніка, і вона мимоволі відсахнулася, відчуваючи, як все її тіло сковує безпомічний жах.

У її вухах загудів хрипкий шепіт, який повторював незрозумілі слова, наче змова стародавніх мов, що ось-ось мали зламати її розум. Цей шепіт огортав її з усіх боків, затягуючи в себе, немов вир. Її ноги відчули слабкість, а серце шалено калатало, бажаючи втекти якнайдалі, хоча кімната, здавалося, перетворилася на пастку.

Раптом один з нишпорок, ніби всупереч всім законам, почав нахилятися вперед, простягнувши руку у напрямку до неї. Його пальці були мов скелетні, а на кінчиках сіріла ледь помітна імла, яка тягнулася до її обличчя, майже торкаючись її шкіри. Її тіло скам’яніло, мов паралізоване страхом, а розум все ще намагався опиратися ілюзії, хоча безнадійно загрузав у ній.

— Імператор тебе обрав, — прошепотіла одна з тіней, голосом глибоким і віддаленим, наче лунав з нескінченної темряви. — Не варто протистояти його волі.

Тут Еліанора раптом згадала, що це лише жахлива ілюзія, яку навіяли нишпорки-Тенебра, намагаючись зламати її. Вона зціпила зуби, намагаючись зібрати залишки сили й відкинути цей безжальний морок.

— Я... не боюся вас, — вимовила вона з останньою рішучістю, змусивши себе не відвертатися від їхніх пустих поглядів.

Тіні застигли, їхні спотворені обриси наче затремтіли, втягуючи слова Еліанори в густий морок, яким вони були оповиті. Від її відчайдушної заяви, здавалося, повітря в кімнаті затверділо, а темрява дещо розсіялася. Нишпорки мовчки обмінялися поглядами — якщо можна було це назвати поглядами — й ніби відступили на крок назад, створюючи зловісну дистанцію, коли двері кімнати різко відчинилися.

Вальдестріс відчула, як холодна хвиля пробігла по її шкірі, коли Німріан зробив крок у її кімнату, й тіні нишпорок відступили, вшановуючи імператора своєю мовчазною покорою. Велич Естара була незаперечною: кожен його рух, погляд, навіть спосіб, у який його погляд ковзав по кімнаті, здавалися пронизливо владними.